Викладачка кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки, членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, заслужена діячка естрадного мистецтва України, відома поетеса Наталія Калиновська розповіла в інтерв’ю Центру комунікацій університету про своє життя, творчість та роботу.
– Пані Наталіє, у вас технічна освіта, однак дуже гуманітарне захоплення – творити красиву поезію! Чи ця любов до слова була у вас із ранніх років? Якщо так, чому все ж вирішили здобути інженерну освіту, а в підсумку стати викладачкою?
– Якщо поринути у мрії юності, тоді, звісно, мала прагнення поєднати свій фах з мовою і літературою. У школі я мріяла бути вчителькою мови та літератури, у крайньому разі – журналісткою. Та практичне життя диктувало свої умови, країні потрібні були інженери. Батьки пояснювали всі переваги цієї професії. Прийняла практичне рішення і вступила до Львівської політехніки. У рідній альма-матер здобула дві освіти – інженера-будівельника та інженера-економіста. Навчалась я добре. Вже тоді помічала, що коли тривало вивчення дисциплін гуманітарного циклу: етика, естетика, історія, філософія, то почувалася максимально комфортно і могла легко виражати на цих предметах свою творчу ініціативу. Однак мені також дуже подобалися дисципліни, безпосередньо пов’язані з моєю першою професією – водопостачанням. А найулюбленішими були пари з гідравліки та водопостачання. Натомість проєктна справа мене пригнічувала. Не бачила для себе творчих перспектив, хоча мала акуратну графіку, гарне креслення. Та врешті життя склалося так, що я відчула, що можу стати менеджером зі своєю спеціальності – викладачем. Мріяла бути вчителькою, стала викладачкою. Фактично моя мрія здійснилася. Політехніка завжди була, є і буде креативним місцем. Університет сприяє розвитку особистостей.
– Коли ви почали писати поезію?
– У школі я любила писати художні твори, любила їх обдумувати і створювати образи героїв за різними історіями. А от вірші стала писати, як казали античні греки, вже в золотому віці. Близько десяти років тому почалися мої перші спроби. Це були вірші, які я називаю «домашніми», тобто для сім’ї і друзів. Моя ж перша поетична збірка побачила світ у 2015 році. Не знаю, чому саме тоді почали народжуватися в мене вірші. Можливо, творчий потенціал жив у мені, але потребував часу та життєвого досвіду. Та саме в золотому віці, образно кажучи, мене прорвало і понесло! За цей час написала понад тисячу віршів, світ побачили мої 24 поетичні збірки. Чесно скажу, що зараз, коли триває війна, мені не пишеться. Так, написала декілька, однак під час війни моїм кредо стала допомога в розкритті молодих талантів, висвітленні їхньої лірики і звитяг. Це справді стало справою мого життя. Я вважаю, що в час війни треба зосереджуватися на суспільній роботі.
– Власне, кілька років тому ви започаткували Всеукраїнський літературний конкурс для учнівської молоді «У римах світлих оживає слово». Розкажіть, як його провели в час повномасштабної війни?
– Коли почалася повномасштабна війна, ніхто не знав, що буде і як треба поводитися. Перші тижні були найважчі. Фактично ще з середини лютого на конкурс стали надходити твори дітей – і тут війна. Були думки, що, можливо, конкурс не відбудеться. Але сталося з точністю до навпаки, бо постійно на пошту надходили щораз нові твори. Це була поезія в ритмі буремних подій: про війну, про наших воїнів, волонтерів, про Україну та перемогу. Діти, озброєні пером, писали так звитяжно, так проникливо, що це мобілізувало мене та інших членів журі. Відчула стрижень непохитності й певність, що конкурс таки відбудеться. Адже треба було зробити все, щоб Україна знала, які в нас ростуть заряджені творчістю та вірою діти. Хто читав їхню поезію, всі пишалися, що росте таке покоління! Це вселяло віру в нашу перемогу. Бо коли дух непереможний, тіло перемогти не можна.
До нас надходили вірші з усієї України. Діти писали в підвалах, укриттях, навіть у шафі. Наприклад, дівчинка з Харкова написала свій вірш у шафі, коли перечікувала обстріли і сім’я не могла вибратися з міста. Її матуся поділилася цим, бо дівчинка – минулорічна лауреатка конкурсу. Я набрала власноруч її текст і включила до книги. Це смілива дівчинка Марія Бухтіярова. Її мама розповіла, що своїм безстрашшям вона мобілізувала сім’ю і сусідів. От послухайте її вірш:
Страху немає. Зовсім. Тільки злість
І ненависть. Така, що кров’ю очі заливає.
Мій Харкове! Тримайся, любий мій,
Найкращий, найсильніший крає!
Ти встоїш. В пеклі і крові…
Своєю мужністю весь світ ти надихаєш!
І вибач, мамо, що російською кажу:
«Русский корабль военный! Ну сам
Знаешь…»
І таких заряджених віршів від дітей було дуже багато, серед яких ми обрали найкращу патріотично-філософську лірику й упорядкували у книзі «Голос війни. Літературний фронт». Уперше її презентація відбулася 31 травня в Науково-технічній бібліотеці Львівської політехніки. Далі почався її лет, і було чимало презентацій, зокрема й у Будинку офіцерів.
Цей конкурс і ця книга стали справою мого року. Видання своєї нової збірки я відклала до кращого часу. Зрозуміла, що варто опублікувати вірші всіх дітей, які потрапили до нас на конкурс, а не лише вибрані. Вдалося впорядкувати їх усі в книгу, яка в лютому буде презентована в номері тематичного літературного альманаху «Калейдоскоп думок».
Важливо ще сказати, що вірші, опубліковані в підсумкових книжках конкурсу, тепер «живуть» у бібліотеках України і є доступними для загалу, який може бачити таланти молодих українців.
– Знаю, що суспільство відзначило вашу працю на культурному фронті й ви отримали почесні нагороди.
– Так, торік я потрапила до топ-100 найвпливовіших осіб Львівщини, де посіла перше місце в номінації «Прорив року», цього ж року – перше місце в номінації «Культурна дипломатія». А у Львівській політехніці 2022 року ректор Юрій Бобало на засіданні Вченої ради університету урочисто вручив Всесвітній орден «Золотої зірки» «Культурна дипломатія». Нещодавно мене відзначили на Всеукраїнському проєкті «Золотий фонд нації. Все буде Україна», де нагородили орденом «Слава Україні». На Львівщині дві особи отримали такий: я і лікар-волонтер із Трускавця.
– Повертаючись до вашої поезії – що загалом вас надихає на створення віршів, чому подобається саме в такій формі показувати свою творчість?
– У поезії я дуже захоплююся рвучкістю, цим своєрідним лаконічним ударом, що несе в собі віршована форма. Коли можна кількома словами сказати і розкрити надзвичайно багато, дати змогу людям відчути щось нове. У поезії має бути логічність викладу думки, щоб розкрити маленьку тему в кожному вірші. Мої основні збірки всі тематичні.
Щодо натхнення… Якщо я написала одну строфу і далі відчуваю, що мені не пишеться, то не буду займатися віршотворенням, витискати і просто римувати слова. Тоді це безглузде римування. Я не можу цього робити. Моя муза мене оберігає від такого. Наприклад, коли я писала «Оду місту Лева», то хотіла, щоб у цьому вірші були всі ті символи, що асоціюються з Львовом: леви, кава, дощ і все, що я люблю з дитинства і дороге мені як львів’янці. Я пробувала написати, але зупинилася вже на першій строфі, відклала ручку, бо зрозуміла, що не йде, не час. А потім якось сіла перечитувати записник – і муза прийшла. Відкрила сторінку, а там лише пише: «Місто Лева…» і більше нічого. Не можу пояснити, жоден поет не пояснить, я просто почала чути і писати таке:
Яке це щастя – народитись в місті Лева!
Дух давнини вдихати з пелюшок,
Себе тут відчуваєш ніби королева,
Коли торкається історії твій обережний крок.
А далі вже строфа за строфою народилася справжня «Ода місту Лева», яку я так давно хотіла написати. Часто буває, що вірш народжується саме з перших двох рядків, а потім воно вже в’яжеться, як ланцюг.
А коли я була у відпустці на березі моря в Будві, то чула вірші, дивлячись на воду, на гори, гуляючи містом. Тоді біля мене постійно був записник і народився цілий цикл віршів. Напевно, коли ти не обтяжений буденним і твої думки вільні, музам легше спілкуватися з нами.
Мій улюблений вірш і улюблений вірш мого чоловіка, який теж закоханий у поезію, називається «Сьогодні… одягну я кімоно!». Я написала його, коли мене в житті зрадили, сильно наплювали в душу… Таке буває. Поезія лікує і коли тобі зле, коли в житті розчарування. Ти виллєш це на папір – і приходить оновлення. Зачитаю перший абзац цього вірша:
Сьогодні... одягну я кімоно!
Знов недруги готові ніж встромити в спину!
І не боюся! В правді є вино...
Бо Світлом тінь недобру я відкину!
До речі, моя 25-та збірка в серії видавництва «Каменяр» «25 улюблених поезій» буде саме під назвою «Сьогодні... одягну я кімоно!».
Загалом скажу, що моє творче життя розливається в різні напрямки, відчуваю, що живу у справжній казці, де я головна героїня! Особливо рада, що мої слова стають піснями. Кожен поет мріє, щоб на його слова створили пісню. Я теж про таке мріяла. Одного разу познайомилася із заслуженим артистом України Зеновієм Гучком, подарувала декілька збірок своєї поезії. Йому сподобалася лірика. Наразі він створив дві пісні на мої слова. Ще кілька в роботі. Також пісню на мої слова створив заслужений діяч мистецтв України Богдан Косопуд. Це патріотична пісня «Краю мій», написана до Дня незалежності. Дивовижне відчуття, коли на концерті чуєш, як пісню на твої слова просять виконати на біс!
– Академічне життя часто диктує свої умови. Як вдається поєднувати викладацьку діяльність і творчі пориви? Це окремі для вас світи чи вони переплітаються?
– Усе, що говорить академічне середовище, – я дотримуюся цих правил. Звісно, що з різним настроєм проводжу свої заняття зі студентами. Часто приходжу з піднесеним настроєм саме завдяки творчості. Мої творчі пориви тримають мене в леті, оптимізують і додають оптимізму. Це допомагає бути зібраною, творчою на парах. Важливо, щоб предмет, який викладаєш, був цікавий студентам. Для цього потрібен творчий настрій, щоб зацікавити їх, перетворити сухі теорії на якісь живі приклади та наблизити їх до студентів.
Зазначу ще, що чимало студентів Політехніки теж пишуть вірші. Інколи, коли пара закінчується, таким студентам цікаво поговорити зі мною про поезію, поділитися своїми віршами. Такі моменти також дуже подобаються в моїй викладацькій справі.
Тож творімо і перемагаймо!
