Евеліна Соколенко — студентка третього курсу Національного університету «Львівська політехніка», спеціальності «Менеджмент організацій». Вона родом із Запоріжжя. Саме тут пройшло її дитинство та все свідоме життя до вступу в університет.
— Я народилася в Запоріжжі й усе життя прожила там. Але коли настав час обирати університет, подалася до Львівської політехніки: вступила на бюджет, отримала стипендію — так тут і залишилася, — розповідає Евеліна.
Спершу дівчина навіть думала обрати журналісту — адже ще в школі брала інтерв’ю та писала різні матеріали, однак зрештою зробила інший вибір.
— Я добре складала математику й вирішила, що краще пов’язати себе з чимось математичним і водночас трохи «болтологічним», а не філологічним, — пояснює вона.
Менеджмент привабив її універсальністю та можливістю працювати з людьми.
— Ця спеціальність охоплює багато всього різного і має дуже широкий спектр, у якому можна себе реалізувати. Мені подобається працювати з людьми, організовувати різноманітні події та активності. Думаю, що в мене добре це виходить, особливо бути лідером, — каже студентка.
Активне студентське життя та академічні досягнення
Ще з першого курсу Евеліна активно долучалася до академічного життя. Вона брала участь у мовних конкурсах імені Петра Яцика та Тараса Шевченка, а також стала стипендіаткою Президента України.
— На першому курсі мені запропонували взяти участь у конкурсі. Ми з одногрупницею погодились і посіли призове місце — це була моя перша серйозна заслуга в університеті: мені дали диплом, я з ректором познайомилася, — згадує дівчина.
Пізніше, на другому курсі, студентка зацікавилася науковою діяльністю, а викладачі кафедри МО, де вона навчається, допомогли втілити цей інтерес у життя.
— Я неодноразово чула від викладачів, що є можливість брати участь у наукових конференціях, писати тези та публікувати статті, але ніяк не наважувалася спробувати. А потім мені запропонували врешті-решт написати тезу — це була Ольга Корицька. Процес мені сподобався, і я зрозуміла, що нічого страшного в цьому немає — навпаки, це допомагає розширити кругозір. З тієї першої тези моя активність у науковій діяльності почала зростати. Пізніше, також завдяки викладачам моєї кафедри, я дізналася про іменні стипендії: подалася — і здобула стипендію Президента, — ділиться Евеліна.
Студентка зізнається, що на перемогу не дуже сподівалася:
— Я бачила, скільки публікацій мають інші кандидати, і думала: у мене лише кілька тез. Але коли надійшли гроші, я реально здивувалася та дуже зраділа.
Цей досвід додав упевненості дівчині й став ще одним кроком до міжнародних програм.
Чому Erasmus+ і чому Франція
Про програму Erasmus+ Евеліна знала й раніше, але серйозно замислилася над участю лише на другому курсі — теж завдяки викладачам.
— Нам почали активно пояснювати: чому ви не подаєтеся, це ж така можливість. Особливо мотивував викладач Назар Фігун, у якого ми вчили маркетинг і логістику англійською мовою. Тож я зацікавилась і стала шукати більше інформації про це, зокрема на сайті Політехніки серед конкурсних пропозицій, що публікує ЦМО, — розповідає Евеліна.
Разом із подругами з гуртожитку студентка подала документи. Спочатку пробувала поїхати до Литви, але спроба була невдалою. Згодом з’явився шанс навчатись у Франції, і Евеліна ним скористалася. Місцем навчання стала Ніцца, а саме Університет Лазурного Берега. Там вона навчалася з 1 серпня до 17 січня, а всі витрати, пов’язані з програмою, оплачував французький університет.
— Нам надавали грант, який мав покрити всі витрати під час перебування у Франції: гуртожиток, проїзд, харчування, іноді навіть вистачало на подорожі. Додатково надавалася певна сума на покриття транспортних витрат, пов’язаних із добиранням до Ніцци (літак, автобус), — згадує Евеліна.
Документи, бюрократія та терпіння
За словами студентки, одним із найскладніших аспектів життя у Франції стала робота з документами. Європейська бюрократія виявилася вкрай повільною.
— У Франції майже всюди потрібно записуватися заздалегідь — до банку, у державні установи, навіть щоб отримати консультацію. Одного разу я прийшла до банку, а мене питають: «Ви записані?». Я кажу — ні. Тоді працівник сам записав мене до себе на наступний день, адже без цього він просто не зміг би мене прийняти, — ділиться дівчина.
Так само непросто було з оформленням допомоги на житло та іншими адміністративними питаннями.
— Якщо якогось документа не вистачає, тебе про це можуть навіть не повідомити. Треба самому приходити, питати, чекати по два тижні, а іноді й місяць. Тож головне — не відкладати всі ці моменти на кінець, адже якщо все зробити на початку, потім можна спокійно вчитися, жити й насолоджуватися містом, — каже Евеліна.
Навчатись у Франції — це легко?
Навчальний процес у французькому університеті значно відрізняється від українського.
— Там не було постійних лабораторних і практичних. Основна умова — бути присутньою на парах. Матеріал ти опрацьовуєш сам, а наприкінці або складаєш письмовий іспит, або захищаєш проєкт. Такий формат спрощує навчання, проте водночас вимагає більшої відповідальності, адже якщо ти нічого не робиш цілий семестр, то потім просто не здаси, — розповідає дівчина.
У межах академічної мобільності Евеліна вивчала кілька дисциплін, які безпосередньо пов’язані з її спеціальністю в Україні й будуть перезараховані після повернення. Серед них: Business Administration, Behavioral Public Policy, Artificial Intelligence.
— Business Administration частково повторював те, що ми вже проходили на другому курсі у Політехніці. Деякі теми були знайомі, і це навіть допомагало, адже я могла показати свої знання, — каже студентка.
Натомість дисципліна Behavioral Public Policy стала для неї справжнім відкриттям:
— Це про те, як держава або інституції можуть впливати на поведінку людей — іноді дуже непомітно. Маніпуляції — грубе слово, але певна схожість є.
Курс з Artificial Intelligence стосувався того, як можна використовувати ШІ в повсякденному житті та роботі. За словами Евеліни, це не дуже перетиналося з тим, що вона вивчала раніше, проте було справді цікаво й корисно.
Як поєднувати навчання у Франції та в Політехніці
Під час перебування за кордоном Евеліна мала індивідуальний графік: фізично навчалася лише у французькому університеті, але паралельно мусила закривати певні предмети у Політехніці.
— Тут, в Україні, я не відвідувала пар. Виконувала лише ті лабораторні та практичні роботи, яких не перезараховували. Якщо чесно — було не дуже складно. Навпаки, у Франції навчання менш напружене протягом семестру, ніж у Політехніці. Найскладніше зараз, коли я повернулась, адже потрібно з документами розбиратися, чекати на французькі оцінки, складати тут сесію, — зауважує студентка.
Ставлення до українців і розмови про війну
— Багато хто питав, які зараз в Україні обставини, просили розповісти, як усе відбувається. Але їм було важко зрозуміти, бо раніше вони могли читати про це лише в новинах. А тут з’явилися люди, які в цьому жили й можуть розповісти правду — не таку, як у медіа. Вони були здивовані, їм складно зрозуміти, чому ми досі тут, як ми можемо не боятися, ще й повертатися назад. Коли вони питали мене, чи буду я залишатися, я відповідала, що повернуся додому. Для них це незрозуміло — ніби інша реальність.
Якщо раніше, на початку повномасштабного вторгнення в Україну, про нього говорили більше, то зараз деякі люди, які взагалі не стежать за новинами, іноді питали: «А що, війна вже закінчилася? Уже нічого немає?». Загалом вони ставилися досить спокійно, нормально. Викладачі намагалися не торкатися цієї теми, але зі студентами такі розмови були, — розповідає Евеліна.
Під час спілкування з іноземцями дівчина виявила й деякі стереотипи про українців:
— Я, наприклад, почула, що дехто за кордоном вважає, ніби в Україні найулюбленіший тип м’яса — свинина, і що ми здебільшого ходимо у спортивних костюмах. Вони так нас уявляють. Я питала: «З чого ви це взяли?» — а вони відповідали: «Ну, так ми вас бачимо». Я, до речі, не ходжу в спортивному костюмі. Це було просто смішно. А ще мені дуже не подобалося, що вони плутали польські пироги з нашими варениками. Я навіть двічі готувала вареники, щоб пояснити їм різницю — мовляв, ви ж розумієте, що це не те саме.
Про менталітет: відкритість і різне ставлення до часу
Навчаючись у Франції, Евеліна мала змогу не лише порівняти освітні системи, а й відчути різницю в менталітеті — як між українцями та французами, так і між студентами з інших європейських країн.
— Мені здається, що ми, українці, більш відкриті до спілкування, — ділиться вона.
За її спостереженнями, студенти з різних країн часто тримаються окремо: французи — з французами, німці — з німцями. Однією з причин цього є мовний бар’єр:
— Якщо хтось у компанії знає французьку, вони автоматично переходять на французьку. А я взагалі нічого не розумію — і це дуже відчувається. Попри це, у повсякденному житті французи здебільшого поводилися доброзичливо. Якщо ти починаєш говорити англійською, то тобі ніхто не скаже: «Ти у Франції — говори французькою». Вони нормально реагують і намагаються допомогти.
Евеліна також звернула увагу на інший ритм життя. Французи значно більше цінують особистий час і стараються не працювати понаднормово.
— У вихідні або після восьмої вечора майже нічого не працює. Я спочатку була в шоці: «А як жити?». А для них це нормально — цей час для відпочинку, і вони його реально беруть. Це стосується й навчання: менше напруги, менше паніки через дедлайни, спокійніше ставлення до процесу. Я переживала за проєкти, за дедлайни, а студенти, з якими я працювала, були значно спокійніші, — розповідає студентка.
31 грудня
Хоч як дивно, але найстресовішою подією обміну для Евеліни стало 31 грудня — день, коли більшість людей готуються до свята, купують подарунки й будують плани на вечір. Для неї ж цей день минув не вдома, не на прогулянці й навіть не в магазині, а в поліцейському відділку.
Усе почалося з буденної дрібниці. Евеліна разом із подругою вийшла з гуртожитку, щоб зробити чохол для телефону — подарунок хлопцю на свята.
— Ми вийшли з метро. І тут подруга лізе до кишені, щоб щось подивитися, — а телефону немає. Добре, що вона одразу це помітила, — каже Евеліна.
Реакція була миттєвою: дівчата одразу звернулися до патрульних на вулиці. Поліцейські запропонували скористатися функцією Find My iPhone і спробувати відстежити пристрій з іншого айфона. Як з’ясувалося, в одного з патрульних нещодавно теж вкрали телефон — і його знайшли доволі швидко. Це додало трохи надії. Дівчатам порадили звернутися до національного відділу поліції та написати заяву.
У відділку вони пояснили ситуацію англійською. «А ви звідки?» — запитали їх. «З України», — відповіли дівчата. Поліцейські повідомили, що викличуть перекладача. Це було близько 11-ї ранку. Їм сказали чекати до четвертої години дня. Дівчата погодилися й повернулися до гуртожитку.
Тим часом ситуація ускладнилась і водночас стала ще абсурднішою. У подруги Евеліни був айпад, під’єднаний до вкраденого телефону, тож вони могли бачити його геолокацію. Дівчата самі поїхали туди, де фіксувався сигнал, і навіть побачили людину, яка, ймовірно, тримала телефон у руках і сідала з ним в авто.
Але що дівчата могли зробити самі? Вони подзвонили на гарячу лінію поліції. Їх переадресували на швидку допомогу, бо там розмовляли англійською. Швидка, вислухавши історію, здивовано відповіла: «Ви взагалі розумієте, що телефонуєте на швидку?» — і переадресувала дзвінок до поліції. Там своєю чергою знову хотіли скерувати їх на швидку.
Попри те, що всю інформацію вони вже мали, довелося чекати. Перекладач з’явився лише о 17-й годині. Саме тоді, ввечері 31 грудня, дівчата нарешті змогли скласти заяву.
У поліцейському відділку вони провели понад сім годин. А наприкінці почули те, що остаточно зруйнувало всі очікування:
— Ви ж розумієте: сьогодні вечір 31 грудня. Ніхто нічого шукати не буде. Ніхто нікуди не поїде, тим паче, що телефон фіксується в одному з найнебезпечніших районів — там, де торгують наркотиками.
На запитання, навіщо було тримати їх у відділку цілий день, якщо результат був відомий заздалегідь, відповіли просто:
— Прийдіть наступного дня, можливо, щось зробимо.
Дівчата вийшли з відділку в повній печалі.
— Я справді сподівалася, що вони щось зроблять, адже ж знайшли перекладача, прийняли заяву — усе виглядало серйозно, — ділиться Евеліна.
На вулиці саме відбувався якийсь захід, і всі патрульні готувалися виїжджати. Дівчата підійшли до одного з них і ще раз пояснили ситуацію. У відповідь почули: «Ну якби ви підійшли трохи раніше…» — «Ми прийшли ще об 11-й ранку», — заперечила Евеліна. «Ну, ви ж розумієте, це не робиться так швидко», — відповів поліцейський.
Телефон так і не знайшли.
Що дала програма
Головний висновок Евеліни — не боятися.
— Я зрозуміла, що в будь-якій незрозумілій ситуації не потрібно боятися питати, навіть якщо ти не знаєш мови. Треба питати, намагатися щось дізнаватися, якщо щось незрозуміло. У мене з цим, щиро кажучи, були проблеми: замість того щоб запитати й за п’ять хвилин мати відповідь, я могла ще три години ходити й дивитися, як це зробити. Так робити не треба — треба завжди питати.
Крім того, я зрозуміла, що в будь-якій ситуації можна знайти рішення. Не встигаєш до дедлайну — напиши й попередь викладачів. Вони теж люди, і зазвичай усе нормально. Запізнилася на автобус — нічого страшного, поїдеш наступним. Мені здається, я стала більш стресостійкою.
Я також думала, що навчання англійською мовою, коли немає можливості перемикатися на українську, буде дуже важким: що робити, під кого підлаштовуватися… Але насправді це не так.
Крім того, я усвідомила, що в майбутньому хотіла б працювати десь за кордоном. Я зрозуміла: що більше мов ти знаєш, то більше дверей перед тобою відкривається. Тому я хочу далі вивчати французьку мову. Ще я усвідомила, що не всі люди такі, як в Україні: іноді потрібно бути трохи м’якшою, а іноді — навпаки, жорсткішою, бо люди справді різні. Але до кожного можна знайти свій підхід.
Щодо навчання, то, незважаючи на те, що частину інформації я вже знала, все одно багато для себе почерпнула. У Політехніці більше спираються на теорію, на те, як би щось працювало теоретично, тоді як у Франції я помітила більший акцент на практичних життєвих ситуаціях, реальних підприємствах та наукових дослідженнях. Люди мають різний досвід, і щось корисне можна взяти як тут, так і там. Якщо поєднати цей досвід — буде просто бомба. Мені дуже сподобалося, і я залюбки поїхала б ще раз, — підсумовує Евеліна.
