Днями в Національному університеті «Львівська політехніка» відбулася лекція «Мої інновації на творчому шляху архітектора», яку презентував випускник тодішнього Львівського політехнічного інституту, нині творчий керівник проєктно-творчої архітектурної майстерні «Ю. Серьогін» у Києві, заслужений архітектор України, член Національної спілки архітекторів України, лауреат державних премій України в галузі архітектури Юрій Серьогін.
Шістдесят років в архітектурі — це значний шлях, і саме стільки часу Юрій Іванович залишається вірним своєму покликанню. Серед його проєктів — освітлювальні щогли стадіону «Динамо», житловий комплекс на Провіантській вулиці та «Альпійський» у Протасовому Ярі в Києві, житловий будинок на вулиці Євгена Коновальця в столиці, фізкультурно-спортивний комплекс «Олімп» у місті Южне (нині — Південне) Одеської області, стадіон «Дніпро-Арена» у Дніпрі, торговельно-офісний центр «Європа-Плаза» поблизу площі Перемоги в Києві, Курортний готель у Трускавці, а також участь у проєктних роботах з реконструкції НСК «Олімпійський». У кожній із цих споруд Юрій Іванович залишив частинку своєї душі, творчості й неповторного архітектурного бачення. Сьогодні він щиро ділиться своїми знаннями та інноваціями зі студентами й молодими архітекторами, надихаючи на жертовну працю нове покоління творців.
Юрій Серьогін і гадки не мав, що його спортивна кар’єра так тісно переплететься з архітектурою. Він народився у Львові в сім’ї військовослужбовця.
— Міське середовище, архітектурні пам’ятки Львова дали мені перший майстер-клас, — каже Юрій Іванович, — а вища освіта, яку здобув у Львівській політехніці в 1964–1969 роках, і взірець моєї старшої сестри, що закінчила її на 10 років раніше, остаточно й безповоротно поставили мене на стезю архітектури. Водночас я здобув звання майстра спорту зі стрибків у воду. У майбутньому спортивне загартування неодноразово рятувало мене на професійному шляху.
Архітектор Серьогін пригадує, як свого часу виникла потреба вдосконалити освітлення на стадіоні «Динамо»:
— Ковзанярська доріжка за проєктом попередніх архітекторів мала освітлюватися висотними опорами за принципом спортивного ядра. Проте таке рішення не підтримали провідні спортсмени та тренери, адже воно не забезпечувало рівномірного освітлення й створювало осліплювальний ефект. Ми ж запропонували нове рішення — встановити невисокі опори з «віяловим» розташуванням світильників, спрямованих у напрямку руху ковзанярів. Завдяки цьому світло не заважало спортсменам і рівномірно освітлювало всю доріжку.
Серед видатних робіт Юрія Серьогіна — реконструкція стадіону «Динамо», за яку архітектор дістав спочатку добрячу порцію критики, а після її закінчення — медаль «За трудову доблесть». Ґрунтовна перебудова відбулася перед Олімпіадою-80. Планом підготовки до Олімпіади були визначені дуже стислі терміни першочергового введення в експлуатацію стадіону «Динамо».
— Побудований на озері під зсувним схилом, — розповідає архітектор, — стадіон довгий час створював чимало проблем. Трибуни, виконані «по ґрунту» на так званих забірках, щовесни сповзали на спортивне ядро. Згідно із завданням, першочергово потрібно було облаштувати спортивне ядро з трибунами, встановити штучне освітлення, реконструювати наявні приміщення під західними трибунами, провести благоустрій території, забезпечити безпечну евакуацію глядачів і додати розрахункову кількість туалетів. Ми замінили трибуни «по ґрунту» на збірні ригелі, балки та складки глядацьких місць, встановлені на буронабивних палях. Дехто насміхався з нашого рішення, проте час підтвердив його правильність. Під час нічного риття траншеї під дощовий колектор стався зсув такої сили, що весь південний сектор разом із частиною балок опинився внизу. Але палі та ригелі витримали навантаження! За архітектурне рішення опор штучного освітлення, спроєктованих за патентом інженера Геннадія Бухмана, ми отримали авторські свідоцтва. Особливо пишаюся тим, що завдяки нашим планувальним і конструктивним рішенням вдалося зберегти більшість вікових дерев. Для їх захисту були передбачені уступи та коміри в підпірних стінах, обичайки на алеях для витримання рівня шийки кореневої системи, а також отвори для основних коренів у конструкціях благоустрою. Згадую липу, яку випадково зачепив екскаватор, — вона нахилилася. Виконроб розпорядився знести дерево та посадити інше. Я не погодився і в журналі авторського нагляду записав: «Підперти, щоб прижилася». Дотепер липа живе й шелестить листям! На території стадіону, серед зелені, був відкритий басейн, у якому я колись змагався і здобув звання майстра спорту. У другій черзі планувалося накрити його мобільним покриттям. Але настали нові часи, прийшли нові «господарі» й знесли басейн, а на його місці облаштували паркінг. Так розпочався період занепаду спорту та фізичної культури.
Юрій Іванович у своєму виступі перед політехнічною аудиторією згадав інженера-світлотехніка Геннадія Бухмана, який розробив і запатентував оригінальну освітлювальну конструкцію у формі труби з дзеркальними внутрішніми поверхнями та прорізами, через які світло поширювалося за спіраллю й рівномірно виходило по всій довжині без зниження світлового ефекту.
— Її особливе значення, — зазначає Юрій Іванович, — виявляється у вибухонебезпечних виробництвах, де можуть накопичуватися гази: прожектори встановлюють поза межами небезпечної зони, а світло, проходячи крізь прорізи, рівномірно розсіюється. Спершу ми використали цю конструкцію для освітлення стадіону, а згодом я втілив її в конкурсному проєкті для освітлення метрополітену. Однак більшість інновацій, які я застосовую у своєму творчому шляху архітектора, — це переосмислена, доповнена й пропущена крізь власне бачення інформація, одержана з різних джерел. Часто ідеї виникають у процесі спілкування, під час диспутів із колегами та фахівцями суміжних архітектурних напрямів. Інколи мої інновації виринають із підсвідомості, не маючи прямих аналогів. Так з’явилися Музична естрада в Києві, Skytoptor, освітлювальна опора ковзанярської доріжки, альтанка «Навруз», житло серії «Кавун». Це відкриття нового й невідомого в самому собі. Пізніше я знаходив подібні рішення у світовій практиці. За роки проєктної діяльності я вибудував власний порядок прийняття рішень: готуючись до нового проєкту, збираю всю необхідну інформацію; спілкуючись із колегами та спеціалістами, визначаю можливі проблеми; перед сном згадую все накопичене й вводжу його у свою підсвідомість. За якийсь час рішення постає з туману — і я фіксую його на папері. Деякі інновації згодом повертаються до мене вже вдосконаленими та доповненими.
Музичну естраду в Маріїнському парку, збудовану в 1982 році на честь 1500-річчя Києва, Юрій Іванович називав своєю мрією. Він не сподівався, що зможе її колись втілити. Але мрії мають здатність здійснюватися.
— Свого часу в «Діпромісті» діяла спеціальна майстерня з озеленення та ландшафтного дизайну, — згадує Юрій Іванович. — У тих колах мене поважали й запросили до розроблення проєкту реконструкції Маріїнського парку. Я відповідав за малі архітектурні форми — лавочки, світильники та музичну естраду. Макет естради я виготовив із тонкого шпону й подав на розгляд. Це було напередодні святкування 1500‑річчя Києва. Якимось дивом макет потрапив на найвищий рівень — у відділ будівництва ЦК. Там знайшовся архітектор, який високо оцінив мою роботу й сказав, що споруду слід збудувати. Коли макет передали на розгляд нижчих інстанцій, а тодішні містобудівні ради були доволі суворі, пролунало чимало думок: одні критикували, інші — пропонували свої ідеї. Врешті‑решт макет погодили, і вся відповідальність замкнулася на мені. Я мав лише місяць на розроблення проєкту й менш як рік, щоб реалізувати споруду. Комп’ютерів тоді ще не було. Єдині обчислювальні машини з перфокартами працювали у «СтальКонструкції». Але в той час Україна отримала надсучасне обладнання для виготовлення гнутих клеєних конструкцій, і я сподівався використати його для своєї роботи. Однак в Україні обладнання не вдалося освоїти, і його передали до Мінська. Там налагодили виробництво й збудували чимало спортивних споруд із гнутих клеєних конструкцій. Мої сподівання не здійснилися — довелося робити металевий каркас і обшивати його дерев’яними елементами.
Та історія спорудження музичної естради в Маріїнському парку на цьому не завершилася. Настав час акустичних випробувань. Єдина спеціалізована майстерня для таких досліджень у всьому Радянському Союзі була розташована в Москві. Там виготовили спеціальний макет, і науковці за допомогою мікроскопічного розрядника взялися вирішувати акустичні проблеми. Фахівці надали рекомендації: потрібно збільшити «крила», передбачити реверсні поверхні та тильні стіни. Це була не вигадка архітектора, а вимога акустики. Коли настав час здавати об’єкт, старший спеціаліст із «Київпроєкту», кандидат технічних наук із захисту від шуму написав офіційного листа до мерії, що споруда акустично непридатна, і наказав її демонтувати. Тоді Юрій Серьогін став захищати своє «дитя». Для досліджень запросили фахівців із Москви, паралельно свої послуги запропонувала викладачка історії музики, яка зібрала колектив виконавців для власних випробувань. У підсумку були складені два висновки: спеціалісти-акустики оцінили споруду на «чотири з плюсом» за п’ятибальною системою, а фахові виконавці поставили «чотири з мінусом». Згодом журнал «Архітектурна акустика» повідомив, що для відкритої сцени такі оцінки є високими та почесними, вони свідчать про правильність і якість проєктування споруди. А тим часом спеціаліст із будівельного відділу «Діпроміста», весь спітнілий і розчервонілий, стрімко збіг сходами. На запитання, якими приладами він вимірював акустику, щоб визнати споруду непридатною, лише відмахнувся: «Нічого я не вимірював», — і швидко зник.
Зрештою музична естрада в Маріїнському парку здобула премію імені О. Бойченка. І таких проєктів з непростими історіями було чимало.
Архітектурна діяльність українського зодчого в 1969–1986 роках була тісно пов’язана з інститутом «Діпромісто». На початку творчого шляху доля звела Юрія Серьогіна з архітектором В. Ткаленком — веслярем, академіком і науковцем, який постійно надихав будівельників, закликаючи їх під час облаштування кар’єру під майбутній канал для спортивної греблі ретельно вибирати ґрунт. Спільно вони впроваджували інноваційні рішення: обладнання для стартового плоту та трансформовану систему розмітки дистанцій, що давала змогу адаптувати їх під різні види греблі. До цього циклу проєктів належать: канал для греблі в Запоріжжі, дистанція для греблі у місті Южне, реконструкція басейну «Юність» у Києві, туристична база «Говерла», усі споруди якої були об’єднані теплою галереєю — пішохідною вулицею, схованою в рельєфі. Цю концепцію інтегрованого простору архітектор продовжив у своїх подальших проєктах, які, на жаль, залишилися нереалізованими.
Від ідеї до робочої документації Юрій Серьогін супроводжував Палац водних видів спорту в Києві. Це запропонована архітектором ефективна сталева конструкція — мембрана марки «Кортекс», перекинута через рами між басейнами та розтягнута вантами на масивні фундаменти, яка дістала назву «рушник». Вона надає додаткові переваги, зокрема акустичні — «впукла» поверхня рівномірно розсіює звукові сигнали на фоні звуковідбивних, посилювальних поверхонь — скляних вітражів, води та керамічних підлог, а водостійкі пробкові мати, наклеєні на мембрану, знижують рівень гучності. Це і вентиляційні переваги — кондиційне повітря подають з рівня води та з-під сидінь на трибунах, яке поступово піднімається вздовж покриття до найвищих відміток, звідки висмоктується вентиляторами, схованими в рамах.
Свою історію має магазин дитячих товарів «Малятко» у Волгограді, для якого Юрій Серьогін не тільки придумав підвісну стелю «хмари», а й подолав чиновницькі перепони і замість обіцяної чиновниками догани здобув Почесну грамоту від ЦК КПУ.
До серії «Укркурортпроєкт» належать туристична гірськолижна база заводу «Електронмаш» «ГУКЛИВЕ».
— У цьому проєкті, — розповідає далі Юрій Серьогін, — подальшого розвитку набула, започаткована у проєкті турбази «Говерла» в 1972 році, ідея критої пішохідної вулиці, що поєднала в єдиний комплекс усі об’єкти — спортивні зали, басейн, їдальню, кінозал, дискотеку, прокат-ремонт спортінвентарю, сувенірні лотки, спортивні магазини. На вищих поверхах заплановані спальні номери, а нагорі в трикутних баштах евакуаційних сходів та ліфтів передбачені бари з панорамними вікнами. Вісімдесяті-дев’яності роки були страшними часами незатребуваності. Багато моїх колег пішли назавжди в бізнес. Приватні замовлення на оздоблення інтер’єрів квартир, котеджів для новонародженого класу «новітніх» українців був основним заробітком для виживання архітекторів.
Згадав Юрій Серьогін і свої спроби створити енергоефективне, компактне планування навколо «вогниша». На той час він уже розумівся на печах та камінах із супровідними каналами для пришвидшення обігрівання та збереження тепла. За його проєктом сходи навколо «вогнища» вели на другий поверх. Печі спальних кімнат під’єднували до масивного теплоємного димоходу. Ця ідея архітектора Серьогіна знайшла подальший розвиток у його проєктах житлових будинків, готелів і хостелів серій «Курінь» та «Кавун».
Архітектор пригадує ще одну цікаву історію:
— У 1987 році на мене вийшов японський бізнесмен, який придбав ділянку поблизу Будинку профспілок — просто над випаровувальною системою кондиціювання басейну. Він хвилювався, чи дозволять йому знести споруду. Я запропонував інше рішення: не демонтувати басейн, а звести будівлю над водоймою й розвести в ній японських кольорових коропів. Ідея йому дуже сподобалася. Коли він побачив попередній конструктивний макет, то, зрадівши, виставив пляшку віскі й подарував мені блокнот-мінірахівницю. Вигляд нової споруди мав бути такий: чотири гіпари, що спираються на похилі пілони у водоймі, накриті вентиляційною баштою. У прорізах між гіпарами передбачалося верхнє освітлення. На кутах — відкриті тераси та головний вхід. Кухонні приміщення відділялися скляними стінами, щоб відвідувачі могли бачити процес приготування їжі. Основною стравою мав стати «Чингіз-Хан» — смажені шматки мармурової яловичини, які гості готували самі на спеціальних газових жаровнях. Робочі креслення були готові, завершувались останні погодження. Бізнесмен уже запрошував мене в гості скуштувати страви, але… настав 1991-й.
Зпадяки «художництву» Юрія Серьогіна постали офісний центр «Август» у Києві, мікрорайон ADIDAS в Іршаві на Закарпатті, спортивно-розважальний центр МЗС у столиці, туристський готель «Масандра» із залишками «недобудови» московських проєктантів, київський торговельний центр у формі піраміди та ще багато інших цікавих, нетипових, ексклюзивних споруд. Його архітектурні проєкти вирізняються сміливістю форм, несподіваними рішеннями та особливою естетикою, що й нині милує око і надає українським містам неповторного обличчя.
У другій частині лекції Юрій Серьогін зосередив увагу на вдалих проєктах з невдалим завершенням. Зокрема, він розповів, як колишні імператорські конюшні, а за радянської влади — гаражі державного апарату, за концепцією архітектурного бюро мали перетворитися на потужний митецький комплекс: картинну галерею, зал скульптури, музей київської стародавньої архітектури, митецькі майстерні, навчальні класи, кафе, сад скульптур — і чим усе закінчилося.
— Кошти на першу чергу — картинну галерею з кафе на антресолі — були виділені, — розповідає Юрій Серьогін. — Запропоновані технології з консервації дубових конструкцій та легкої покрівлі з утеплювачем, аби не перевантажувати знесилені ферми, надали життя галереї. Але невдовзі настали часи «дикого» капіталізму, і про культуру забули надовго — не встигли ми запроєктувати наступну чергу робіт, як покрівлі повністю прогнили!
Подібна доля спіткала і проєкт Малої академії мистецтв на Оболоні, на яку архітекторам доручили перетворити звичайну музичну школу. У дев’яностих територію розпродали, і нині вона цілком і повністю забудована садибами «грошовитих мішків». Не витримав випробовування дев’яностими і проєкт побудови Дому почесних гостей України, а концепція розвитку містобудівного комплексу КНУКіМ, зокрема житлового кварталу «Митецький» у Києві, остаточно канула в Лету. Другу чергу робіт через інтриги фактично «підім’яв» під себе головний архітектор Бабушкін. Як бачимо, адміністративний вплив має неабияку силу.
Попри те, багато архітектурних проєктів, які розробив Юрій Серьогін, успішно втілені в життя. Хотілося б розповісти про кожен із них окремо, однак двогодинне спілкування архітектора, який має за плечима понад шістдесят років професійного досвіду, із залом не може вміститись у визначений формат публікації. Тому доводиться обмежитися й замість крапки поставити три крапки… з надією, що ця зустріч з архітектором стане лише початком нової розмови, продовження якої ще попереду.
