Олег Кузьмін – доктор економічних наук, професор, директор Навчально-наукового інституту економіки і менеджменту Національного університету «Львівська політехніка», заслужений працівник народної освіти України, академік Української академії наук.
– Часто у молодих викладачів виникає дилема – вступати в аспірантуру чи прикріпитися як здобувач, поєднуючи наукову роботу з викладанням. Що порадите в такій ситуації?
– Тут усе залежить від конкретної людини та конкретних обставин. Я, наприклад, не начався на денній формі аспірантури, а в заочну вступив уже на завершальному етапі написання дисертації. Дослідження виконував, працюючи на різних викладацьких посадах. Не кажу, що це оптимально. Навпаки, в аспіранта є переваги – більше часу для написання дисертації, більше уваги йому надає науковий керівник і колектив кафедри, ретельно контролюючи вчасність і повноту виконання плану щодо виступів на семінарах, участі в науково-практичних конференціях та опублікування статей. Але якщо людина відчуває, що може поєднувати працю викладача на повну ставку з написанням дисертації, то це теж непоганий варіант. Хоча зараз дедалі менше можливостей працевлаштуватися без наукового ступеня на викладацьку роботу в економічному виші чи на економічному факультеті.
– На що варто звернути увагу науковим керівникам, адже від них теж залежить успішність виконання наукових досліджень?
– Насамперед треба працювати систематично, за чітко спланованим графіком, зустрічатися хоча б раз на місяць і ставити аспірантам конкретні завдання щодо дисертаційного дослідження, зокрема розробок, публікацій. І найголовніше, безумовно, спрямовувати їх на початковій стадії в конкретних напрямах та ідеях, оскільки в перші роки аспіранти тільки шукають себе в науці, аналізують літературні джерела, вони ще не впевнені в своїх ідеях. Інакше буде втрата часу.
– Зараз проводиться реформа в сфері науки та вищої освіти. Як Ви вважаєте, які новації є найпотрібніші?
– Перехід на підготовку докторів філософії, мабуть, матиме позитивні наслідки. Тому що кандидат наук чи доктор філософії передусім є вченим і повинен мати високий освітній рівень. Раніше в аспірантурі аспірант працював кілька років тільки над дисертацією, а здобуттю якихось нових, потрібних для наукової діяльності знань надавали мало уваги. Вивчали філософію, педагогіку, іноземну мову, але загалом вони займали малий обсяг в процесі підготування майбутнього кандидата наук. Практично він залишався на тому самому рівні, якого досяг у магістратурі.
Дисертаційне дослідження зазвичай має досить вузьку спеціалізацію, що не передбачає здобуття всіх необхідних знань і навичок, потрібних ученому в сучасному міжнародному науковому середовищі.
Тепер постало питання про підготування фахівця зовсім іншого, якісно нового рівня. Здобуття ступеня «доктор філософії» характеризується набагато сильнішою освітньою складовою. Скажімо, в нашому Навчально-науковому інституті економіки і менеджменту два роки аспіранти вивчатимуть конкретні дисципліни, паралельно працюючи над дисертацією, а два останні роки повністю присвятять дослідженням і науковій роботі, здобуттю нових результатів. Тому я вважаю, що це позитивно. Перевагою є і те, що практично ступінь доктора філософії можна здобувати тільки в межах аспірантури. Це забезпечить вищу кваліфікацію й освітній рівень майбутніх докторів філософії, ніж коли б вони працювали на підприємстві чи в якійсь організації, і після написання дисертації захищалися як здобувачі наукового ступеня. Є, звичайно, виняток для працівників вишів, науково-дослідних установ, коли за умови засвоєння освітньої складової вони можуть захищати дисертацію як здобувачі.
Важливо, що в науковій сфері зараз розробляються та вдосконалюються положення про певні мінімальні норми наукових здобутків особи, яка здобуває відповідний науковий ступінь чи вчене звання. Зокрема, скільки і яких публікацій повинно бути, у яких виданнях. Я думаю, що вже найближчим часом буде наведено лад, і ми отримаємо конкретні стандарти, які будуть сприяти підвищенню якості науки.
– Як, на Вашу думку, подолати плагіат у науковому середовищі нашої держави?
– Насамперед треба змінити ставлення людей до цього явища, усвідомити його ганебність. Я знаю університети, де списання бакалаврської чи магістерської роботи з однієї або декількох книжок є дуже поширеною практикою. Але ж це неправильно, людина має писати сама, має навчитися викладати власні думки, проводити дослідження, застосовувати конкретні методи.
Як побороти? Думаю, це має зробити громадськість. У науковому середовищі та освітянському середовищі повинно бути абсолютне несприйняття списаних робіт. На жаль, поки що цього ще немає. Ми часто можемо почути чи прочитати, що певна робота списана, але не про це йдеться, а про те, що має бути відповідна реакція громадськості, наукової спільноти на такі факти. Треба, щоб було таке несприйняття плагіату, як на Заході, де навіть прем’єр-міністр, що вже три-чотири роки керує державою, залишає посаду, коли виявляється, що в його дисертації, написаній п’ятнадцять років тому, є певний плагіат. На Заході наукова спільнота і суспільство не сприймають плагіату і людей, які його застосовують. А в нас дуже багато відомих політиків мають плагіат у своїх наукових працях, проте навіть докорів сумління не відчувають, а про те, щоб закінчувати політичну кар’єру чи залишати посаду через виявлений плагіат, нема й мови.
– Як викоренити корупцію у вітчизняних вишах, адже вона суттєво знижує їх репутацію і якість вищої освіти загалом?
– За допомогою того самого механізму, що й плагіат. Має бути абсолютне несприйняття суспільства, зокрема освітянської спільноти, різних виявів корупції. На рівні кожного вишу теж повинно бути жорстке несприйняття хабарників, ретельний контроль та недопущення хабарництва у будь-якій формі і відповідальність згідно із законодавством. Пояснення, що хабарництво у вишах зумовлене низькими заробітними платами науково-педагогічних працівників, не може бути виправданням. Так, заробітна плата викладача абсолютно не відповідає тому рівню, на який він заслуговує, але це не дає йому права переходити етичну межу педагога і йти на злочин. Потрібно шукати способи заробляти гроші за грантовими програмами, виконуючи науково-дослідні роботи за госпдоговорами тощо. Якщо є знання, вміння, науковий рівень, талант, то можна здобути додаткові гроші для забезпечення своїх потреб. Але, звичайно, потрібно наблизити рівень зарплати у вишах та наукових установах до рівня, який би забезпечував науково-педагогічним працівникам гідний рівень життя і соціального захисту, а не злиденне виживання.
– Які, на Ваш погляд, найбільші недоліки навчального процесу у вітчизняних вишах?
– Це, зокрема, високий рівень бюрократії. В нашому університеті потужно борються з нею, розроблена ціла система дебюрократизації, яку очолює ректор професор Бобало Ю. Я. Але залишається ще багато різноманітних вказівок від міністерств і різних відомств, що певною мірою стосуються освіти як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні, які треба виконувати. І все це пов’язано з додатковими новими документами, різноманітними відповідями, звітами, процедурами. Один зі способів подолання бюрократії – перейти повністю на електронне забезпечення наукової діяльності і навчального процесу, зокрема, на електронні відомості, електронні публікації, автоматичне формування електронних звітів на основі баз даних, які постійно оновлюються. Потрохи ми до цього переходимо, оскільки бачимо позитивні результати від таких кроків у Європі, де цей процес теж ще не повністю завершився. Коли буде ефективне електронне забезпечення різних напрямів діяльності вишу з високим рівнем відкритості для користувачів, то будь-яка людина зможе переглянути, проаналізувати і виявити, які ще є непотрібні запити чи вимоги до університетів, інститутів, кафедр, науково-педагогічних працівників і т. д.
– Як, на Вашу думку, забезпечити економічний розвиток в Україні? Які основні причини незадовільного рівня економіки нашої держави?
– Після останнього Майдану до влади прийшли люди, які багато наобіцяли і могли виконати ці обіцянки, якби справді захотіли. Треба було активно стимулювати підприємницьку діяльність, усунувши багато зайвих перешкод під час заснування підприємств і в перші роки їхньої діяльності, зокрема зменшити час і кількість необхідних процедур для реєстрації підприємства, знизити витрати, пов’язані з нею, зменшити кількість різноманітних перевірок на початку діяльності підприємств з боку багатьох органів і служб, які часто не забезпечують реального загальнодержавного чи місцевого контролю, не приносять державі додаткових надходжень чи суспільству впевненості в ефективності боротьби з організованою економічною злочинністю, а навпаки, стають джерелом особистого збагачення незаконним способом осіб, причетних до здійснення таких перевірок. Незважаючи на те, що є позитивний досвід США, Франції та інших економічно розвинутих країн Європи, цього не було зроблено, натомість введено багато нових заборон, обмежень. Підприємництво – це основа руху економіки в розвинутих країнах, а ми перейшли на ринкову економіку. От прекрасний приклад – сфера ІТ. Україна входить у першу десятку країн у цій сфері разом з Китаєм, Індією та іншими країнами, а за деякими показниками ми потрапляємо навіть у трійку. Внаслідок створення сприятливих умов, надання пільг, ІТ-підприємства отримали потужний поштовх до розвитку й ефективно запрацювали по всій Україні, отримуючи масштабні замовлення з цілого світу, зокрема з США. А зараз через неоптимальну податкову політику починається масовий відплив фахівців цієї галузі за кордон – у Польщу, Німеччину, Англію. А ІТ в Україні – це третя галузь за сплатою податків, тобто наповненням бюджету. Металурги на першому місці, далі – аграрії і ІТ. Поряд з великою кількістю кваліфікованих програмістів і комп’ютерників, ми маємо потужних математиків, фізиків, хіміків. Це підтверджують неодноразові перемоги українців на міжнародних олімпіадах, коли вони виграють в учасників із США, з країн ЄС та інших країн світу. А ще кажуть, що шкільна система в нас погана, але ж ми здатні готувати такі кадри.
Звичайно, мають бути реформи в Україні, які б забезпечили ефективні зміни в багатьох напрямах, але основою розвитку економіки країни є підприємництво та іноземні інвестиції. Без них нічого не вийде. Жодна країна світу не стала на ноги без іноземних інвестицій. От, кажуть, Китай демонструє ефективний економічний розвиток, але Китай зумів залучати в рік десятки мільярдів, а в деякі роки сотні мільярдів інвестицій. А ми ходимо з простягнутою рукою за одним чи декількома мільярдами кредитів, які здебільшого неефективно використовують. Треба подумати, як залучити іноземних інвесторів, а іноземні інвестиції – це надходження грошей разом з технологіями. Адже якщо інвестори вкладають десятки мільярдів, то вони забезпечують і нові технології, необхідні для відповідного проекту. Проте щоб вони прийшли в Україну, потрібний постійний сприятливий інвестиційний клімат. Нам у цьому перешкоджає війна з РФ, бо Росія хоче тримати Україну «на прив’язі», щоб інвестиції не надходили, щоби в НАТО і в Євросоюз не можна було вступити тощо. Але нам треба дбати насамперед про розвиток національної економіки. Як показує досвід останніх років, коли доходить до реальних кроків назустріч Україні, то і ЄС, і НАТО не виявляють такої активності, що звучала в риториці раніше.
На жаль, чітко не визначені пріоритетні напрями розвитку. Яка ми країна – аграрна, промислова чи ІТ – з державної політики цього не зрозуміло. Надзвичайно високий потенціал багато в чому втрачений, частину потужних державних підприємств розтягнули олігархи, перетворивши їх в те, що їм вигідно, щоб тільки отримувати «тимчасові швидкі гроші»… Але, на жаль, так це все триває й досі, стратегічно важливі державні підприємства закриваються, руйнуються. Для цього вже давно придумали специфічний метод приватизації – спочатку «опустити підприємство на коліна», навмисно довівши до банкрутства, припинити його роботу, а потім купити за безцінь.
Не можу не згадати Одеський припортовий завод – одне із найкращих підприємств у світі, яке прекрасно працювало донедавна. Я мав нагоду побувати на ньому і був вражений сучасними технологіями, обладнанням, інфраструктурою, зокрема культурно-спортивною, медичною. А що зараз робиться – завод майже зупинили, обіцяють зупинити хімічне виробництво, а це означає, що потім дуже важко буде його запустити. На це можуть піти місяці, а може й роки, і чи вдасться його відновити повністю – це ще питання. Припускаю, що його хочуть за безцінь продати.
– Як оцінюєте політику НБУ за останні роки, зокрема й щодо курсу гривні відносно основних світових валют?
– Політика НБУ останнім часом дуже специфічна: нема чітко визначеної лінії, нема стратегії, інколи в мене складається таке враження, що в НБУ або немає розуміння економічної ситуації в Україні, або виконують завдання певних прошарків нашого бізнесу.
Те, що «опустили» гривню втричі за рік-два – це одне питання, а друге питання – коливання гривні, які часто не можна логічно пояснити і які інколи є неадекватними з позиції напряму зміни курсу, враховуючи сукупність внутрішньо- і зовнішньодержавних чинників. У нас виходить ніби на замовлення: треба трошки збільшити курс – збільшуємо, треба зменшити – ми його зменшуємо. Так не має бути.
На мій погляд, не дуже вдало використовують золото-валютний запас, який і так не дуже великий. А треба було б його активніше застосовувати для стимулювання економічного розвитку, а не зосереджуватися тільки на покритті поточних проблем. Золото-валютні резерви потрібно збільшувати, зважаючи на загрози, які сьогодні стоять перед державою і можуть посилитися найближчим часом, не кажучи вже про зростання зовнішнього боргу країни. Не можна допускати подальшого стрімкого знецінення національної валюти, щоб не призвести до ще більшого зубожіння населення і втрати купівельної спроможності, без нормального рівня якої неможливо долати негативні економічні процеси в країні. В іншому випадку ми дійдемо «до ручки».
– Сьогодні дедалі більше українські вищі навчальні заклади відчувають конкуренцію з боку зарубіжних вишів, адже постійно зростає кількість студентів, які їдуть на навчання за кордон, зокрема в Польщу. Як Ви охарактеризуєте цю ситуацію?
– Університети – це важливий складник нашої національної економіки. Для того щоб вони працювали й ефективно розвивалися, а також конкурували із західними університетами потрібно, щоб наша економіка зростала. Інакше нічого не вийде. Якщо студентові пропонують безкоштовне навчання і стипендію 850 євро чи більшу, наприклад у Польщі, а в Україні близько 900 грн (тобто в декілька разів меншу, і ще погрожують не платити – час від часу виникає ця проблема), то куди він піде вчитися, як ви думаєте? Звичайно, поїде за кордон. Тому, якщо не змінити ситуацію, то, безумовно, буде відплив усіх кращих абітурієнтів. А це велика загроза для вітчизняної системи вищої освіти. Це один момент. Другий момент – є багаті люди, які своїх дітей віддають на навчання в західні університети. Поки що це може кілька тисяч, але така тенденція спостерігається, і не тому, що в нас погана освіта. Їх не це хвилює, їм важливо, щоб дитина пожила на Заході, може там і залишилася. Причому платне навчання в Україні не є аж настільки дешевшим, ніж в багатьох вишах тієї ж Польщі (в середньому 1500–3000 євро на рік).
Для часткового виходу з цієї ситуації ми власне й розробили механізм подвійних дипломів. Наш університет один із перших в Україні освоював цю практику і продовжує над цим працювати. Магістри нашого інституту паралельно навчаються у польських вишах. Ця програма дає можливість студентам отримати український диплом, який потрібний для роботи в Україні, і польський диплом європейського зразка, з яким він може працювати в будь-якій європейській країні. Вже понад сотню кращих студентів пройшли прекрасний вишкіл у двох університетах – нашому і польському, здобули знання високого рівня. Велика заслуга в започаткуванні і розвитку цієї програми належить професору Загородньому А. Г. Цього року у програмі беруть участь аж 109 студентів інституту. І вони без проблем знаходять там роботу, більшість – за спеціальністю, тому майже всі залишаються після навчання в Польщі чи інших зарубіжних країнах. Молодь усвідомлює, що коли вона повернеться, то, по-перше, знайти роботу буде не дуже легко через непродуману економічну політику в державі, а по-друге, часто у нас принизливо низький рівень оплати праці, особливо для молодих людей. Найгірше, що нема механізму, спрямованого на залучення молодих фахівців до підприємництва, виконання певних робіт щодо розвитку економічних процесів. Через декілька років така ситуація стане новою великою загрозою для держави, адже кращі українські молоді фахівці будуть її покидати. Тому якщо зміцнимо економіку, то буде майбутнє у вітчизняних університетів, а інакше не вдасться припинити потік тих, хто виїжджає за кордон.