Нещодавно студент третього курсу Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології Львівської політехніки й водночас член Національної олімпійської збірної України Антон Дукач досить успішно виступив на зимовій Олімпіаді у південнокорейському місті Пхьончхан в одиночному санкарстві. І в тому, що збірна України загалом посіла там не останні місця, є й чималий внесок нашого олімпійця-політехніка. Проте через чергові етапи зимових змагань відверто порозмовляти з Антоном вдалося лише нині. Він справив приємне враження і як сучасна просунута молода людина, і як перспективний спортсмен, який прагне до постійного самовдосконалення та здобуття ще вищих результатів у такому складному виді спорту як санкарство.
– Антоне, насамперед, як ти розцінюєш свій результат, який виборов на Олімпіаді?
– Як для спортсмена, який зовсім недавно перейшов з юніорського спорту в дорослий, свій результат вважаю успіхом. Адже мені вдалося обійти на цих змаганнях набагато досвідченіших спортсменів. До того ж, хоча санна траса в Пхьончхані була на високому рівні, але під час нашої акліматизації та тренувального процесу вона мала трохи іншу конфігурацію, а потім корейці перед стартом її злегка скоригували. Відтак, для нас, санкарів, це було дещо несподівано. Хочу також сказати й про погодний фактор. Морози та вітри там подекуди були люті. Тому і цей чинник не міг не позначитися на наших результатах. Проте і головний тренер нашої санної збірної Тарас Гарцула, і мій особистий тренер Володимир Вахрушев були цілком задоволені моїм виступом.
– Як тобі вдається поєднувати професійний спорт із навчанням у Львівській політехніці, де ти опановуєш таку непросту спеціальність як кібербезпека?
– Звісно, я розумів, що доведеться нелегко. Але вчився до останнього часу, як на мене, сумлінно. На жаль, нині, коли пік навантажень щодо передолімпійського сезону в мене припав на грудень, то захистити дипломну роботу разом зі своєю групою не вдалося. Тим часом всі попередні сесії я здавав успішно. Проте навчання я кидати не збираюсь і сподіваюся, що незабаром надолужу ці прогалини. Загалом, я не можу поскаржитися на упереджене ставлення до мене в рідному університеті й відчуваю підтримку як з боку керівництва Інституту, так і ректорату Університету.
– Антоне, якщо порівняти умови, в яких тренуються та виступають твої зарубіжні колеги-санкарі й ті, які маєте ви, то це порівняння буде не на вашу користь...
– Безумовно. Це стосується головним чином якості наших українських санних трас, стан яких вкрай незадовільний (і це м’яко сказано!). Тому нам доводиться тренуватися на сучасних трасах за кордоном. Але намагаюсь це компенсовувати наполегливістю та молодим завзяттям. Скажімо, мій прихід у дорослий санний спорт посприяв здоровій конкуренції у нашій команді. Адже я вже обійшов за результатами свого старшого й досвідченішого колегу Андрія Мандзія. Думаю, це буде стимулом і для самого Андрія, котрий донедавна в Україні серед санкарів-одиночників не мав гідних суперників. Окремо хочу сказати й про інвентар, який у нашому спорті – половина успіху. Мої власні сани зовнішньо, може, й виглядають класно, але їм вже шість років, та й отримав я їх у спадок від свого попередника. Та незважаючи на це, у 2015 році я став володарем рекорду траси в німецькому місті Вінтерберг, чим дуже пишаюсь, адже таким досягненням жоден український санкар похизуватися не може. До речі, тут у наступному сезоні пройде чемпіонат світу. Відтак, маю хороші шанси успішно виступити на тутешній трасі.
– До речі, про сани. Як відомо, на Заході їхнє виробництво та підготовка до змагань поставлені на високий технологічний рівень, займаються цим заледве не цілі наукові лабораторії. А у нас все робиться на кустарному рівні. Чи не виникало в тебе бажання як у студента-політехніка долучити до цієї справи науково-виробничі можливості рідного університету?
– Така думка в мене виникала. Адже велике значення для професійних саней має якість металу, з якого виготовляють полози, кут їхнього вигину тощо. Й тут, звісно, дуже би прислужилися знання наших політехнічних фахівців з матеріалознавства. Але, на жаль, на мій погляд, наразі в Україні взагалі відсутня стратегія розвитку санного спорту. Новітні сани, на яких можна показувати найвищі результати, коштують у межах 20–30 тисяч євро. Ми з тренером намагаємося знайти грошовитих спонсорів, аби оновити свій спортивний інвентар. Адже мені треба прогресувати, постійно вдосконалюватись, інакше почну пасти задніх. Наведу щодо цього такий приклад: ще під час юніорських змагань я познайомився з одним австралійським санкарем. На початках він, виходець із країни, де цей спорт взагалі вважають екзотичним, показував результати значно слабші, ніж я. Але завдяки тому, що там всіляко сприяють його виступам на міжнародній арені, оплачують зарубіжних тренерів, нині він уже почав мене випереджати. Тим не менш, це для мене також своєрідний стимул, отже, тренуватися буду ще наполегливіше, аби досягати вищі позиції.
– Антоне, ні для кого не секрет, що останніми роками чимало перспективних українських спортсменів змінили своє громадянство й нині успішно виступають за інші країни, де їм створені всі умови для досягнення великих спортивних здобутків. Чи не виникало і в тебе бажання піти таким шляхом?
– Я про це ніколи не думав. Хоча тих спортсменів можу зрозуміти. Принаймні я, як спортсмен і майбутній фахівець, хочу реалізовувати себе у своїй державі. І з України їхати нікуди не збираюся.
