На початку серпня спільноту Центру студентського капеланства поповнив новий диякон. Цікаво, що до семінарії диякон Віталій навчався в Інституті хімії та хімічних технологій Львівської політехніки. Роки в університеті допомогли особистісно сформуватися, – розповідає диякон, – навчили мислити логічно та структуровано й подарували досвід, який сьогодні допомагає у праці зі студентами. Про все це, а також власне про навчання, шлях до священства, радощі та виклики капеланського служіння – у нашому інтерв’ю.
– Чому ви вирішили стати студентом саме Львівської політехніки?
– Почну з того, що з дитинства я займався різними видами спорту: баскетболом, боксом, легкою атлетикою, бадмінтоном, футболом (навіть мав пропозицію від одного з тренерів футбольного клубу «Карпати» навчатися в їхній спортивній школі). Відтак думав про університет, у якому міг би поєднувати спорт і навчання. Оскільки найдовше займався баскетболом, то наявність потужної баскетбольної команди у Львівській політехніці стала одним із чинників, який дав більшу мотивацію вступати саме сюди. Моя ж двоюрідна сестра планувала згодом вступати на хімічний факультет ЛНУ імені І. Франка, бо дуже хотіла бути викладачем хімії. Тоді я теж задумувався про хімію, адже добре орієнтувався в цій дисципліні. Проте водночас чітко усвідомлював, що не хочу викладати, навчати когось, натомість бачив себе членом стабільної команди на якомусь підприємстві. Ця ідея дуже мені подобалася, і я серйозно взявся за підготовку до вступу у Львівську політехніку. Поцікавився відгуками знайомих, які вже тут навчалися, до того ж мій найкращий друг також вирішив вступати до Політехніки – у підсумку всі ці чинники змотивували мене обрати саме цей ЗВО.
– Що дало вам навчання в нашому університеті, чого навчило?
– Я багато чим завдячую Політехніці. Передовсім навчання в технічному ЗВО належним чином сформувало моє мислення, навчило думати точними категоріями, аналізувати, розв’язувати завдання в певній послідовності. Спосіб мислення й поведінки, сформований за роки навчання, сьогодні дуже мені допомагає, тому в жодному разі не шкодую про навчання у Львівській політехніці. Насправді я маю таке розуміння: абсолютно весь досвід твого життя є інтегральною частиною твого покликання. Адже, за словами апостола Павла у главі 1 Послання до Ефесян, Бог нас полюбив, вибрав і покликав ще перед заснуванням світу. То історія мого, а також будь-якого іншого покликання починається навіть не з моменту народження, а ще задовго до цього – у вічності, в серці Бога. На мою думку, покликання не якась паралельна пряма, яка одного разу з’являється в житті й перекреслює все, що було з тобою перед тим, чи змушує тебе відтепер жити подвійним життям. Ні, воно просто виявляється в певний момент твого життя, ти його розпізнаєш, приймаєш, і все, що відбувалося з тобою до цього моменту, відкривається для тебе по-новому, показує свій глибший зміст, віднаходить своє пояснення, посідає своє важливе місце у твоїй життєвій історії та творить нову перспективу у світлі твого покликання. Я однозначно не шкодую про жоден рік у стінах Політехніки, навіть більше – вирішив закінчити тут не тільки бакалаврат, а й магістратуру. Це точно не зайве, бо належно сформувало мене й подарувало досвід, який сьогодні потрібен мені як майбутньому студентському капеланові. Завдяки цьому я краще розумію студентів, зокрема політехніків, глибше усвідомлюю труднощі, які перед ними стоять, питання, які їх хвилюють, виклики, про які не міг би й здогадатися, навчаючись лише в УКУ чи семінарії. Тому вважаю, що навчання в Політехніці теж невіддільна частина мого покликання до священства.
– Що вплинуло на ваше рішення після завершення навчання вступити до семінарії?
– Скажу відверто: я ніколи не думав про священство й навіть не мріяв бути священником. Однак коли обирав професію, можливо, несвідомо, але вже тоді в моєму серці було бажання служити людям, мені подобалася робота, в якій міг би робити добрі справи, комусь допомагати, працювати не лише задля фінансового забезпечення.
Сьогодні з ретроспективи часу можу сказати, що саме з Політехніки почалася історія мого покликання. Коли я тільки вступив до університету, то крім навчання ще й займався баскетболом, ходив у спорткомплекс на тренування. З часом усе-таки зрозумів, що професійний спорт не моє, і, коли повертався з останнього тренування, випадково зустрів мою товаришку Олену, теж студентку Політехніки. Вона при нагоді часто запрошувала мене долучатися до зустрічей парафіяльної молодіжної спільноти «Світло Христа», учасницею якої була. Та я був надто сором’язливий, щоб погодитися, тому моєю «відмазкою» завжди були тренування. Проте того вечора я розповів їй, що, власне, вирішив піти зі спорту. Олена вкотре запросила мене на зустріч, і аргументів, щоб не піти, у мене вже не було. Я погодився, але за умови, що ми підемо на цю зустріч разом через мою сором’язливість. Сталося так, що Олена тоді не прийшла, але я, трохи набравшись відваги, все ж вирішив піти сам. На мій подив, з’ясувалося, що зустріч провадитиме священник, з яким я познайомився ще під час навчання в школі, на відкритому уроці християнської етики. Він також мене впізнав, привітався, тож далі я почувався значно впевненіше. Зрештою зустріч мені сподобалася, і я став приходити туди знову й знову. Сьогодні розумію, що і через цю дівчину Олену, яка привела в молодіжну спільноту, і через знайомство з цим священником Бог поволі готував мене до священничого покликання.
Далі я став прислуговувати в церкві, щодня ходив на літургії. Оскільки учасники спільноти багато волонтерили серед шкіл-інтернатів, допомагали малозабезпеченим сім’ям, організовували доброчинні акції, збиралися разом, щоб читати Святе Письмо, молитися, ходили в кіно, театр, відвідували виставки, займалися спортом, їздили на відпочинок – я теж брав у всьому цьому активну участь. Уже тоді священники часто запитували мене, чи не планую вступати до семінарії, але я все ж не думав про священниче служіння, навпаки – мені дуже подобалося навчання в Політехніці й спеціальність, яку я обрав.
Бажання стати священником прийшло до мене вже після третього курсу, просто одного дня, буквально зненацька. В той момент я чітко усвідомив, що це не було, як раніше, – ззовні (від друзів чи священників), а то був мій внутрішній голос, який линув із глибини мого нутра. З одного боку – я злякався, але з другого – дуже зрадів, бо тоді моє серце, як ніколи, належало Богові й практично весь вільний час я присвячував Церкві: молитві, молодіжній спільноті й служінню людям. Згодом, порадившись із духівником, я вирішив продовжити навчання в університеті, щоб остаточно пересвідчитися, що священниче служіння є моїм справжнім покликанням, а не лише мимовільним бажанням чи емоційним захопленням. Коли вже закінчував магістратуру в Політехніці, питання дальшого вибору постало знову. Тоді ж я помітив, що бажання священства не зникло, а стало ще сильніше, навіть попри те, що навчання й моя спеціальність дуже мені подобалися. Тому після Політехніки я ще рік готувався, щоб стати студентом УКУ й мати можливість вступити до семінарії, адже, згідно з університетськими правилами, семінаристи ЛДС СД навчаються паралельно в обох закладах.
– Розкажіть про те, як прийшли у студентське капеланство. Можливо, бачили себе в іншому служінні?
– У семінарії я зрозумів, що маю ресурс для того, щоб працювати з людьми у складних життєвих обставинах. Знаю, що багатьох семінаристів це лякало, бо таке служіння дуже непросте, насамперед емоційно, психологічно. Люди в кризових станах, сповнені страждань і смутку, тому ставлять багато «різких» запитань як до Бога, так і про Бога. Я відчував, що маю для цього достатньо внутрішнього ресурсу, тому багато часу в семінарії присвятив медичному капеланству: виконував служіння в дитячому відділенні психіатричної лікарні, відвідував онкохворих дітей, майже пів року допомагав священникові-капелану у Клінічній лікарні швидкої допомоги. Уже на старших курсах також зосередився на служінні студентам і майже рік провадив із ними зустрічі в одному з гуртожитків Політехніки.
Цікаво, що мої дороги ще від студентських років у Політехніці не раз перепліталися з о. Юрієм Остапюком – головою Центру студентського капеланства. Ми зустрічалися на різних подіях, волонтерських заходах, молодіжних акціях. Коли я закінчував семінарію, то о. Юрій запропонував мені приєднатися до спільноти ЦСК. Тоді я мав певний час подумати й знову ж таки ретроспективно подивитися на своє життя. Зрозумів, що маю чималий досвід спілкування зі студентами, набутий у часі молодіжного служіння, і досвід позапарафіяльного душпастирства – це коли ти не чекаєш, доки люди прийдуть до тебе до храму, а сам ідеш до них, бо капеланство у своїй суті саме таке. І ще один факт, який вплинув на моє рішення, – студенти мають дуже багато запитань, на яких немає відповідей у книжках. Тому тут треба діяти, керуючись богословською освітою, досвідом життя й певною второпністю – все це комбінувати й у такий спосіб спільно з людиною шукати відповіді. Такий формат служіння мені дуже імпонує, адже студентів ніколи не влаштовує формальна відповідь, у них одразу виникає безліч «хто?», «де?», «чому?» та «навіщо?». Я цього не боюся, а навпаки – люблю, тому й погодився на пропозицію о. Юрія. Сьогодні можу впевнено сказати, що мій шлях до студентського капеланства був Божим провидінням. Вірю, що Бог діяв через моїх настоятелів, священників, людей, які були поруч, і в такий спосіб привів мене туди, де я зараз є.
– Поділіться, з якими труднощами найчастіше стикаєтеся, працюючи зі студентами?
– Звісно, певні складнощі завжди є. Наприклад, особисто для мене було важко входити в уже сформовану спільноту ЦСК. Певною мірою я знову відчув себе, як колись, трохи сором’язливим і боязким, мабуть, деяких студентів це відлякувало. Гадаю, мій виклик був у тому, щоб відкритися перед студентами й дозволити їм стати частиною мого покликання, мого служіння й мого життя. Саме так творяться справжня дружба, взаємини й, зрештою, спільнота, як це є, можу твердо сказати, в нашому Центрі студентського капеланства. Студентам важливо, щоб ти як капелан був із ними щирий і відвертий, бо такими вони є перед тобою. У капеланстві загалом, а в студентському служінні зокрема – ти завжди дуже близько біля людей. Тому треба постійно вчитися цієї відкритості, спонтанності, авантюризму, бо студенти впереваж саме такі. У них може несподівано з’явитися якась ідея, запитання, їх раптово щось зацікавить, і ваша зустріч чи розмова піде зовсім не так, як ти собі планував. Працюючи зі студентами, до цього завжди варто бути готовим. І ще один виклик полягає в тому, що таким треба бути не в якомусь конкретному моменті чи ситуації, а постійно, ти маєш бути такий завжди.
– Ваші поради сьогоднішнім студентам, особливо першокурсникам.
– Студентам я побажаю, мабуть, того, що хотів самому собі, як був студентом: активно використовуйте час, який залишається після пар. Університет дає дуже добру можливість інтелектуальної формації, але студент – це більше, ніж мозок, він особистість, тому треба постійно дбати про особистісний розвиток, уміння комунікувати, аналізувати, поєднувати знання з різних дисциплін, інтегрувати їх зі своїм життям та діяльністю, не боятися вчитися чогось нового. Все це дуже важливо, і різноманітні спільноти, зустрічі в цьому допомагають. Наприклад, християнські спільноти приймають тебе такого, який ти є, розуміють, що ти боїшся, соромишся, чогось не знаєш, власне, так було й зі мною. Але кожен учасник докладається до твого особистісного зростання: словом, прикладом, зауваженням чи доброю порадою. У такий спосіб ти зростаєш: щоразу менше страху й невпевненості, більше відваги та довіри, усвідомлення себе, своїх умінь і талантів. Пізніше ти несеш все це в ширший контекст – суспільство, а згодом тобі все це знадобиться й у меншій спільноті – своїй сім’ї. Тому вміння будувати стосунки з людьми, домовлятися, переборювати труднощі – цей досвід украй потрібний, і його вже зараз треба здобувати, адже студентські роки минають умить і молодість назад не повернеш.
Під час розмови ми говорили з дияконом і про нові виклики, які доводиться долати, про волонтерство, до якого активно долучаються студенти, а також про мрії – знову зібрати всю спільноту ЦСК в Україні, у якій вже не буде війни. А наразі капелани очікують на нових студентів, складають плани на новий навчальний рік і далі служать на своєму фронті. А ще радо чекають і неодмінно приймуть кожного, хто, можливо, як і колись диякон Віталій, несміливо дивиться на двері церковної дзвіниці, гадаючи, чи варто зайти.
