Як кардинально змінити мрії, плани на майбутнє за півтора дні знає студент другого курсу Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології Пилип Панченко, родом із Донецька.
– Я не планував бути студентом Політехніки, взагалі не думав, що здобуватиму технічну освіту. Мріяв стати журналістом. У Донецьку йшов до цього: публікувався в різних виданнях, брав участь у мовних конкурсах і олімпіадах – неодноразово здобував призові місця. Та коли почалася війна, зрозумів, що в такий складний час журналістика не зможе прогодувати, тож треба змінити напрям діяльності. Тому вирішив здобути технічну спеціальність, а найкращим навчальним закладом для такої освіти, на моє переконання, є саме Львівська політехніка. Крім цього, моя дівчина – львів’янка, батько її працював у Донецьку 14 років, тож вони жили в нашому місті. А коли почалися воєнні дії, повернулися у Львів. Це стало ще одним стимулом обрати для навчання саме це місто, – розповів трохи про себе студент.
Школу Пилип закінчував уже не в рідному Донецьку, а в Херсоні, де жив то в маминих знайомих, то в своєї шкільної вчительки, яка, як наголосив, стала для нього другою мамою.
– До війни я був досить пасивний. Спланував собі щось і більше поза тим мене нічого не цікавило. Грав у баскетбольній команді, займався шахами, добре навчався. Було якось все зрозуміло. Та це все змінилося дуже швидко. 23 травня в мене день народження, а 26 травня 2014 року українські воїни звільнили аеропорт і російська тьма-тьмуща почала сильніше налягати. Тоді стало зрозуміло, що більше життя таким, як було, не буде. А коли оголосили, що закриватимуть кордон, вирішив покинути Донецьк, бо хотів жити і навчатися в Україні. Рішення прийняв дуже швидко – за півтора дні зібрався і поїхав. Щоправда, вся дорога до Херсона була в роздумах. Та врешті зрозумів, що гірше, ніж у Донецьку, вже не буде. Навіть, якщо з’являтимуться труднощі – я до них готовий, – поділився пережитим мій співрозмовник.
У Донецьку досі живе Пилипова мама та дідусь. Хлопець пояснює, що їм психологічно досить складно залишити все і ринутися в невідомість, де треба розпочинати життя заново. Та переконаний, коли завершить навчання і влаштується на роботу, вмовить рідних переїхати сюди.
Вперше до Львова Пилип приїхав, коли вступав до Політехніки. Львів хлопцеві видався дуже барвистий, каже, що навіть повітря тут інше.
– Я – людина відкрита, тож швидко знаходжу друзів. Із колишнього життя залишилися лише ті друзі, які також покинули окуповану територію. Хоча клас був дружний, всі знали, що я маю проукраїнські погляди, не було якогось іншого ставлення. Та після початку війни все змінилося. В нашій школі була радіостудія, яка переходила від старшокласників до старшокласників. Ми там збиралися, вели різні шкільні ефіри. Та коли одного дня хлопці замість килимка постелили український прапор, я більше туди не зайшов, – розповідає Пилип.
Хлопець добре вчиться, старається осягати свою спеціальність не лише на парах, а й самотужки, зосереджуючись на тому, що цікаво і потрібно. Хоча каже, хотів би більше практики, бо відчуває, що без цього отримані знання нецілісні.
Поза навчанням студент вчить іноземні мови, нещодавно пішов на курси іспанської мови. Грає в баскетбол і чимало часу приділяє діяльності в студентській міжнародній організації BEST, яка, як наголосив Пилип, увірвалася в його життя стрімко і надовго. Зараз він відповідальний за корпоративні зв’язки в рамках Інженерного ярмарку кар’єри, що відбудеться в квітні. Каже, що причетність до цієї організації дає йому можливість здобути ті знання, які не отримає в університеті. Крім цього, розвиває ще шкільне захоплення – спідкубінг (збирання кубика Рубика на швидкість), тренування допомагають йому зосереджуватися. Пилип уже двічі брав участь у змаганнях спідкуберів. Також грає у Студентській лізі «Що? Де? Коли?».
Особливі враження студент має і від життя в гуртожитку. Бо самостійне життя стало ще одним етапом змін.
– Найважче було навчитися організовувати все так, щоб встигати вчитися, дотримуватися порядку, не залишатися голодним і якось розвиватися. Навчитися готувати було найскладніше. Та поступово, імпровізуючи та експериментуючи, все вдалося, – каже хлопець. – Співжиття з іншими студентами дає можливість легше адаптовуватися, знаходити спільну мову і простіше сприймати різні побутові дрібниці. Щоб добре жити разом, треба навчитися знаходити компроміси. Жити в гуртожитку цікаво і весело.
Після переїзду до Львова Пилип спостеріг один цікавий факт, що за два з половиною роки поїздив більше Україною, аніж за все своє життя. Каже, що в них чомусь не було прийнято просто кудись подорожувати. Щоб виїхати з рідного регіону, потрібна була вагома причина. Зараз уже побував у Сумах, Вінниці, трохи поїздив Львівщиною, був у Карпатах. Хоче відвідати всі міста України, бо кожне з них має свій шарм і власний напрям розвитку. А ще мріє поїхати в Норвегію, щоб подивитися на мальовничу природу цієї країни та зрозуміти, чим особливі її мешканці, адже рівень життя в них найвищий у світі.
А взагалі найбільшим пріоритетом Пилипа Панченка є родина – мріє, щоб вона була велика і згуртована.
