«Усіх наших першокурсників я орієнтував би на три складові фахової підготовки – знання спеціальності, англійської та комп’ютера. Це чітка перспектива і запорука успіху в майбутньому: якщо випускник має ці знання, він обов’язково знайде роботу – чи в Україні, чи за кордоном», – переконаний ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало. Говоримо про життя університету, який на найближчі роки стане для «першачків» другим домом.
Абітурієнтові – більше відповідальності
– Юрію Ярославовичу, як і в попередні роки, цьогоріч за кількістю поданих заяв на вступ Політехніка – серед лідерів. Якою була вступна кампанія для університету?
– Особливістю цьогорічної вступної кампанії було те, що кожен вступник повинен був прорейтингувати напрями підготовки, які він обрав (максимум – 15 напрямів у 5 вишах). Абітурієнт, який поставив пріоритетом певний напрям, уже не міг його змінити. Це дозволило нам ще під час прийому документів фіксувати кількість тих, хто буде зарахований у Політехніку, аналізувати, наскільки буде виконане держзамовлення. Загалом система складна, тому ще перед початком і під час вступної кампанії ми активно роз’яснювали вступникам, які ризики і переваги вона має.
– На абітурієнтові тепер більше відповідальності, чи не так?
– Так. Якщо раніше він, можна сказати, вступав на той напрям, де його беруть (тобто не пройшовши у Політехніці, з тими ж балами міг вступити в інший виш; або ж хотів на комп’ютерні науки, а міг втрапити на ливарне виробництво), то зараз цього немає. Абітурієнт чітко фіксує пріоритет – те, що його найбільше цікавить. Тому повинен зорієнтуватися, куди саме хоче – на який напрям і в який виш.
Студент сам обирає траєкторію
– Які події минулого навчального року вважаєте найважливішими для університету?
– Так багато всього було… Насамперед, думаю, це імплементація ЗУ «Про вищу освіту», який було ухвалено у 2014-му. Це – не разова акція, що дозволяє відразу вирішити всі проблеми, які накопичились у вищій освіті за багато років, це – процес. І хоч у законі є моменти, які треба змінювати (і які Верховна Рада вже змінює), але він відкриває перед вишами дуже великі можливості. І Львівська політехніка, гадаю, ними скористається.
– ЗУ «Про вищу освіту» передбачає, що виші самі формуватимуть освітні програми, пропонуватимуть вибіркові навчальні дисципліни студентові (не менше ніж 25 ), також буде менше максимальне навчальне навантаження науково-педагогічного працівника (до 600 годин). Ці новації вже зараз актуальні. Наскільки Політехніка, викладачі готові до них?
– Університет загалом готовий. На засіданні однієї із Вчених рад навесні ми одностайно ухвалили рішення про те, що середнє навантаження викладача повинно бути не більше, ніж 600 годин вже з 1 вересня 2015 року. Це, на мою думку, оптимальний варіант (хоча в деяких роз’ясненнях МОН пропонувало й варіанти поступового переходу до потрібного показника – протягом трьох і більше років). У МОН досягти 600 годин в основному радили через збільшення обсягу самостійної роботи студентів, та ми пішли іншим шляхом – шляхом оптимізації навчального процесу. Проаналізували кількість дисциплін, які вивчають наші студенти на бакалавраті, й побачили, що якщо на деяких спеціальностях це 40 – 45 дисциплін, на інших – до 70-ти. Тобто виходить майже по 10 дисциплін на семестр – це ненормально, перевантажує і викладача, і студента. Я дав чітку установку завідувачам кафедр – разом із викладачами, випускниками, роботодавцями визначити, які дисципліни потрібні для підготовки висококваліфікованого працівника, а решту – відкинути. Керівники кафедр, ННІ пішли цим шляхом – і ми легко вийшли на необхідний рівень навантаження. Ще одна можливість, яку ми використали, – «укрупнення» дисциплін, зокрема на 1–2 курсах. Скажімо, в першому семестрі в ІЕСК ми можемо об’єднати в одній аудиторії студентів різних напрямів («Теплоенергетика», «Електротехніка та електротехнології», «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології»), адже всі вони на цьому етапі вивчають однакові дисципліни: вищу математику, фізику, інженерну та комп’ютерну графіку і т.д.
Для формування навчального плану ми розробили спеціальну схему, де, як і передбачено законодавством, не менше 25% дисциплін – студентові на вибір. Серед обов’язкових (не більше, ніж 75%): блок гуманітарно-соціальних дисциплін (10%), математично-природничих (17% і більше, залежно від напряму підготовки) та професійні і практичні дисципліни. Чим старший курс, тим більше серед вибіркових дисциплін професійних, орієнтованих на відповідну спеціалізацію (скажімо, студент комп’ютерних наук хоче удосконалити знання спеціальних розділів математики).
У магістратурі людина може піти кількома шляхами. Перший: продовжувати навчання за тією спеціальністю, напрямом, які вивчала раніше, – тоді потреби вибирати дисципліни немає, вони передбачені. Можна сказати, такий студент прив’язаний до однієї кафедри. Другий варіант – перехресний вступ, коли студент вибирає спеціалізацію, що пов’язана з іншою кафедрою, і тоді він має скласти додатковий іспит. У цьому випадку йдеться в основному про студентів одного інституту. І третя категорія – «загальноуніверситетська»: студент обирає спеціалізацію, що не має стосунку до його кафедри й навіть інституту. Наприклад, комп’ютерник може перейти на кафедру теоретичної радіотехніки, відтак він мусить студіювати відповідний блок із 3 – 5 дисциплін. Тобто студент сам обирає траєкторію. Вибравши керунок, відповідні дисципліни, має записатися за три місяці до початку семестру – щоб ми проаналізували, чи можемо сформувати групу. Тут серед критеріїв такі: як мінімум 10 охочих вивчати відповідну спеціалізацію, потреби ринку праці, кадрове, матеріально-технічне і навчально-методичне забезпечення для підготовки відповідних фахівців. Загалом це дуже велике навантаження на кафедри.
Від науки до освіти
– Нове законодавство про вищу освіту створює передумови для розвитку міжнародної співпраці університетів. Зокрема влітку Політехніку відвідали делегації з Франції, Польщі. Про що домовились із колегами?
– Згідно із ЗУ «Про вищу освіту», основними критеріями, які визначають якість навчального процесу в університеті та його рейтинг, є кількість статей, опублікованих у наукових виданнях, що входять до наукометричних баз даних Scopus, Філадельфійського списку, а також індекс Гірша. На цих показниках базовані можливості отримання бюджетного фінансування на виконання НДР, до них цьогоріч МОН прив’язало й обсяг держзамовлення. І ці показники тісно пов’язані з міжнародною співпрацею. Нині ми націлені на участь у програмі ЄС «Горизонт-2020», що має фінансування близько 100 млрд. доларів. А оскільки Україна не є членом ЄС, відтак ми не можемо виступати головними організаціями, то маємо шукати їх за кордоном (як-от у Польщі, Франції чи Німеччині) і приєднуватися до них зі своїми розробками, проектами. Тому розвиток співпраці з іноземними партнерами є дуже важливим. Наукову діяльність вишу нині вважаю визначальною. І потрібно змінювати пріоритети: не освіта – наука, а наука – освіта; спочатку має бути розвиток наукових досліджень із залученням студентів, а вже тоді впровадження новітніх досягнень у навчальний процес.
– Цей поступ неможливий без доброго знання англійської мови – і викладачів, і студентів. А, до прикладу, програма «Еразмус+» передбачає потребу забезпечити іноземним студентам викладання англійською…
– Думаю, ми даватимемо надбавки до зарплати викладачам, які читають англійською мовою (є такі кафедри). Але питання в тому, що, крім викладача, який може вести курс англійською, мають бути й студенти, готові слухати його.
Щодо іноземних студентів, які навчаються у виші: їх кількість є одним із основних критеріїв у різних міжнародних і українських рейтингах університетів. Я вважаю, що у Політехніці їх недостатньо, треба цю кількість збільшити у 2–3 рази. Так, скажімо, в Університеті ім. В. Каразіна близько 2,5 тисячі іноземців. У нас певні труднощі пов’язані з тим, що на початку 1990-х ми взяли курс на україномовне викладання дисциплін іноземцям, а українська їм дається важко, і це дещо стримує їхнє бажання навчатися в нас. Для студентів з-за кордону ми створили підготовче відділення, де вони вивчатимуть українську; також вирішили, що треба викладати їм спецкурси англійською мовою.
На зміни треба почекати
– У попередніх інтерв’ю Ви ділилися різними планами щодо розвитку університету: побудувати науковий центр, гуртожиток для студентів, житловий будинок для працівників вишу, купити автобус, ін. Якою мірою ці плани зараз близькі до реалізації?
– Мрію купити хороший комфортабельний автобус, адже в нас є прекрасні колективи – спортивні, художньої самодіяльності. Гроші у нас є, але, на жаль, затягнувся процес надання дозволу вишам відкривати рахунки в державних банках, тобто ми далі користуємося послугами казначейства – і це є стримуючим чинником. Нам дуже потрібен студентський гуртожиток, але знову ж таки гроші не можемо використовувати. Щодо придбаного Політехнікою адмінкорпусу «Полярону»: на нижніх поверхах варто робити гуртожиток, на верхніх – аудиторії (бо дуже високі стелі). Проектанти зараз розробляють різні варіанти. Проводимо ремонтні роботи в корпусі на Коновальця, який нам виділили (колишній військкомат) – там відбуватиметься навчальний процес. Цього року нам передають корпус Центру науково-технічної й економічної інформації (на проспекті Чорновола): більшість приміщень там орендують, чимало (на 3 – 4 поверхах) взагалі не використовувалося, тому треба робити ремонт. Думаю, це буде новий навчальний корпус, а на 1–2 поверхах – можливо, гуртожиток.
– Як позначилися на житті вишу останніх півтора року переведення студентів і викладачів із вишів Криму та Донеччини і Луганщини, мобілізація в зону АТО?
– Мобілізація починалась ще до прийняття закону про звільнення від призову на військову службу під час мобілізації науково-педагогічних працівників вишів (відповідний закон Президент підписав у липні 2015-го. – І. Ш.), але до цього ми в основному вирішували проблему: я подав список людей, які потрібні для нормального функціонування Політехніки (завідувачі кафедр, професори, молоді доктори наук). Зараз можуть мобілізовувати тих осіб, які не мають стосунку до навчального процесу, але в нас таких небагато.
Щодо подій в нашій країні – основна біда, вважаю, в тому, що її ділили на східну й західну. Останній період зцементував Україну в єдине ціле, але через тотальну пропаганду російських мас-медіа і викривлену психологію людей на окупованій території неможливо передбачити, скільки це все триватиме у Криму, на сході України… Нам, як завжди, не вистачає терпіння: ми вже хотіли б мати високу зарплату, завершити війну, покінчити з корупцією… Все і негайно! Але, на жаль, так не буває. Зміни в суспільстві, на ментальному рівні зокрема, – тривалий процес, чарівної кнопки для моментального вирішення всіх проблем немає. А деколи треба користуватися формулою з фільму «Іронія долі…» – хірург має зробити боляче, щоб потім було краще: реформи, які нині відбуваються і відбуватимуться в Україні, болісні, але – необхідні. Просто результат не може бути моментальний. Треба трохи почекати.
