Радіація – це невидима вбивця, ти її не бачиш, не чуєш, але вона повільно, моторошно тебе вбиває. Саме цими невтішними словами розпочав хлопець свою розповідь про першу зустріч із Чорнобилем.
Безлюдність, екстрим та неймовірна природа. Мандрівка, після якої переосмислюється життя. Це історія студента Інституту інженерної механіки та транспорту Волошина Івана, який вперше, разом із другом пішов у Чорнобильську зону відчуження (ЧЗВ) сталкером. Як це було розповідає сам Іван.
«Навесні ми з другом вирішили поїхати в ЧЗВ. Для нас це мрія, яка стала випробуванням. Михайло, так звуть мого товариша, займався логістикою. Наш похід був специфічний у тому, що ми самі прокладали маршрут. Це можна порівняти з тим, коли сідаєш на санки і вперше плануєш свій шлях. До тебе на цій гірці ніхто не їздив і тобі дуже страшно. Але кожен наступний раз легше.
Ми з Михайлом подорожуємо не вперше. Наприклад цієї зими об’їхали автостопом усю країну. Мої батьки знають про мою жагу до екстриму, тому фотографії з мандрівок переглядаємо спільно.
Наступив день «Х». Автобусом із Києва добралися до селища, де планували нелегально проникати в зону. Нехай назва села залишиться в таємниці. Аби стати менш помітними, вирішили пересуватися лише вночі. Спочатку хотіли зайти через річку Уж, оскільки кордон ЧЗВ проходить саме там. Вона є досить широкою та глибокою, особливо небезпечна в холодну пору. На календарі березень, річка стала ще більшою і пройти її вбрід майже нереально. На це ми знайшли ще одну причину. За день до виїзду, в інтернеті натрапили на історію, коли сталкери намагалися потрапити в Зону через цю річку. Вони перепливали на човні, їх знесло течією, один з них зник. За 10 годин пошуків хлопця знайшли, він ледь не помер від переохолодження. Після цієї історії ми вимушені були повністю змінити маршрут.
І так, день 1-й
Ми його називали нульовий, адже це день проникнення в зону. Сьогодні ми пройшли 25 км. Сподіваючись натрапити на огорожу з колючого дроту та охорону, навіть не зрозуміли, коли перетнули кордон та дійшли до самого мосту. На мості охорони не було, можливо просто пощастило. За декілька кілометрів дісталися перших покинутих сіл. Пересувалися без ліхтариків, що дуже ускладнювало шлях. Уночі патрулі не так активно ходять по зоні, як зранку, тому вірогідність стати спійманими зменшилася. На 15-му км був перший привал. Ми знайшли покинутий будинок та вирішили ночувати на горищі. Старий, сирий та закинутий будинок став нашою нічліжкою в першу ніч. Проте спати на горищі безпечніше, ніж унизу, так можна уникнути контакту з дикими тваринами. Будиночок настільки протрух, що в будь-який момент під нами могла провалитися підлога. Та ми були дуже втомлені, й несила було розкладати намет. Отож лягли спати, використавши каремати і спальники.
Пам’ятаю, години до 12-ої було неймовірно холодно й уся питна вода, яка в нас була в пластмасових тарах, просто замерзла. Мене трусило майже всю ніч від холоду. Проте я розумів, попереду ще чималий шлях і бажано відновити свої сили. В наплічниках із собою були таблетки йоду, які ми споживали кожного прийому їжі. Чули таку інформацію, що коли організм збагачений йодом, він майже не поглинає радіації. Ми спали 4 години.
На цей похід особисто мені знадобилося близько 3000 грн, враховуючи, що спорядженням нас забезпечив Михайло. У нас уже були наплічники, каремати та спальники. Ці 3000 грн я потратив на їжу, дорогу, воду, фільтр для води, дозиметр. Якщо у сталкера-новачка немає зовсім нічого, така подорож може обійтися близько 10 тис. грн. Як мені відомо, легальна одноденна екскурсія в зону відчуження коштує від 1500 грн на особу. Проте якщо до цієї екскурсії додаємо ймовірну витрату на транспорт у Києві, далі на обід, який організовують для туристів у їдальні Чорнобилю, то це виходить більше 2 тис. на особу. Сталкер також до загальної суми має додати 500 грн на можливий штраф.
День 2-й
Уся 30-кілометрова зона є абсолютно безпечна, її радіаційний фон 0.20 – 0.25 мікрозівертів/год при нормі 0.30 мкзв/год. Перед подорожжю ми придбали дозиметр, тож мали можливість контролювати радіацію.
Цього дня прокинулись о 3-й ночі й рушили в дорогу. Заздалегідь із товаришем вирішили, що пересуватися зазвичай будемо вночі. Шлях йшов узбіччям та лісом, інформація на офлайн-мапах не відповідала дійсності. Нам доводилося проходити крізь буреломи (повалені вітром дерева), що забирає більше сили й часу, ніж йти просто дорогою. На плечах у нас були величезні наплічники: у мене понад 17-ти, у приятеля близько 20-ти кг. Щоб дістатися колишнього міста Прип’ять – нам довелося подолали 45 км.
Якось, присівши на узбіччі на декілька хвилин, почули гуркіт мотору. Швидко зреагували та зістрибнули з дороги. Там якраз була невелика яма, з якої нас не було видно. Цього дня вперше побачили поліцейську машину.
Зупинка №1 – кладовище радіоактивної техніки, що в Буряківці. Вже тут почули, як набирає обертів дозиметр. Коли радіація збільшується, прилад починає безперестанно пищати. На той момент норма перевищувалася в 10 разів. Зупинка була недовга, ми роздивилися техніку, сфотографувалися й рушили далі.
Я йшов перший, і раптом попереду помітив великий силует. На якусь мить стало страшно, адже засобів самозахисту не було. Чорна тінь попереду була схожа і на коня, і на корову одночасно. Здалеку, ми подумали, що це людина, але роздивившись, виявили, що це був безрогий лось. Не провокуючи його, ми мирно розійшлися.
На 30-му км – другий привал. Це було неподалік Рудого лісу. Я знову дістав дозиметр, аби дізнатися про рівень радіації. Показник стрімко ріс, набирав цілі числа. На момент підготовки до походу, мені здавалося, що ми добре підготовлені. Адже до того я багато подорожував автостопом. Але насправді – це було на межі людських можливостей.
Ми йшли вздовж лінії електропередач, підходили до самої Прип’яті. На дозиметрі показувало більше 8 мкзв, стало дуже лячно. Проте на самопочутті я не відчував різниці. Ми не могли собі дозволити розслаблятися, у нас була ціль, чітко складений графік подорожі та відпочинку, та найголовніше, мрія. За цей день ми безупинно пройшли 11 годин.
У самій Прип’яті нас чекало ще одне випробування. Проникнути в місто- привид можна через КПП. Звичайно, там була охорона, прожектори та собаки. Але трохи далі ми знайшли місце, яке перетнувши, можна потрапити в саму Прип’ять. Охоронців там не було, лише собаки. Ці тварини спеціально навчені, та чують людський запах за кілометри. Наша задача була пройти повз зграю псів непоміченими та непочутими. Ми вчасно пішли, адже за пару хвилин на те місце, де були ми, вже світили прожекторами. Знову зловили крутий таймінг, подумали собі ми, та зітхнули.
У Прип’яті цю та наступну ночі провели у високоповерхівці. Квартирне приміщення ввібрало в себе багато вологи, було неймовірно холодно та сиро. Поспавши лише 4 години, ми прокинулися та пішли здійснювати свої мрії. Михась хотів вилізти на колесо огляду, а я мрів побувати на зірці 16-поверхівки, оскільки з неї можна побачити сам 4-й реактор. На висоті 16-поверхівки панувало відчуття спокою, а тиша, що лунала довкола, зачаровувала. Харчувалися ми повноцінно. На сніданок була вівсянка й кава. На обід – сухий пайок та консерви. Вечеряли гречкою з індичкою. Також мали достатні запаси консервів, субліматів та круп. Усі відходи носили з собою і викинули вже біля Києва, адже це неписані правила сталкерів.
Вранці свій маршрут скерували до реактора, на шляху зайшли в дитячий садок. Реактор – це найбільш людяне місце в Чорнобилі, адже тут постійно водять екскурсії. Проте нам пощастило, наша подорож відбувалася у період карантину, коли всі екскурсії відмінили. Отож гуляли знищеним містом і враження від цього було таке, ніби час і справді тут зупинився. Були щасливі, що в нас з’явилася можливість особисто побувати в історії, доторкнутися до неї та побачити все власними очима.
День 3-й. Останній.
Цього дня ми рушили до саркофагу та дуги. Усвідомлення того, що цей реактор спричинив наймасштабнішу катастрофу в історії людства викликало в мене стан тривоги. Місто регіонального значення досі є містом-привидом, а тисячі людей, покинувши свої домівки, вже ніколи не повернулися назад. Колосальні дози радіації потрапили на «волю».
Далі нашою метою було піднятися на «Дугу», яка заввишки 150 метрів. Відчуття перемоги та спокою, що панувало на вершині важко передати словами. Я бачив майже всю ЧЗВ із висоти пташиного польоту і це було незабутньо. Вся зона була як на долоні.
Цього ж дня у нас сталася неприємна ситуація. Вся питна вода, яку брали зі собою, закінчилася. Фізичні навантаження виснажили нас, і ми хотіли пити. Проте води не залишилося взагалі. Зі собою в поході була газова грілка, на якій ми варили їсти. Нам довелося топити сніг на грілці, аби втамувати спрагу. І тут знову невдача. Газовий балон, що потрібен для підпалювання грілки, спустошився. Це було на межі людських можливостей..
День 4-й. Дорога назад.
Останню ніч ми провели в розваленому будинку. Стіни розвалилися, а на землі лишалася третина від даху. Ми розбили намет та лягли спати. Стріха, що лежала на землі, ледь прикривала нас від вітру та хижих звірів. Це була найстрашніша ніч для мене, в яку я майже не спав. Поблизу чутно було виття вовків. Відчуття, що вони близько, не покидало мене. Ми були лише вдвох, та я розумів, що проти зграї вовків не впораємося. Цієї ночі, окрім холоду та страху, мені не давав спати сильний біль в ключиці й тазовій кістці (ймовірно від навантаження наплічника).
Приятель солодко спав, як і кожну минулу ніч. Прокинувшись о 1-ій ночі, рушили в дорогу. Це була остання ніч у зоні. Ми йшли весь день і вже відчували смак перемоги. О 5:30 ранку почався шалений рух машин. Уже біля «кордону» ми змінили свій зовнішній вигляд, зняли камуфляжний костюм та передягнулися і стали подібні на звичайних туристів. Це ніби в крутому бойовику, коли грабіжник змінює зовнішність, аби не спіймали. В Дитятках уже звичайними туристами сіли на автобус до Києва.
Чорнобиль – це зовсім інший формат. Одна справа, коли ти відпочиваєш у готелі, інша, коли долаєш сотні кілометрів пішки без води і з важкими наплічниками. У моєму житті Чорнобиль – це не найкраща, але найбільш унікальна мандрівка.
За 4 дні пішки ми подолали 150 км, побачили унікальні місця та здійснили мрії. Проте особисто я після походу ще отримав – 2.5 кг у вазі тіла, біль у коліні та сильну перевтому. Найбільший рівень радіації, який у нас був, це – 15 мкрзв/год, що в 50 разів перевищувало норму.
Ціль нашого походу – випробування. Ми хотіли довести собі, що спроможні на таку небезпечну та надто складну мандрівку. Але насамперед – це давня мрія.
Після такої події переосмислюється життя. Ти радієш таким речам, як – чиста постіль, душ, їжа та вода. Для нас, як найкращих друзів, це випробовування ще й на дружбу. Саме в цій подорожі, вперше у нас виникали розбіжності, але, зазвичай, це через сильну втому. Тепер наша дружба перевірена вогнем і мечем. Результат нашої мандрівки можна побачити на Ютуб Каналі у випуску під назвою «Щоденник сталкера».
Перш ніж стати сталкером, треба готуватися морально і фізично. Це має бути не перша виснажлива подорож. Потрібно тверезо оцінювати свої сили. Бо сталкерство – це не про комфорт і не про зручність, а про вміння виходити зі зони комфорту. Розуміючи всю небезпеку, я б все одно пішов у Зону відчуження.
