Ми зустрічаємось у похмурий, дощовитий день. Але наша розмова наповнена світлом і усмішкою. Знайомтеся, Надія Копійка, студентка ІБІД Львівської політехніки, яка знає добре фізику й математику, і водночас пише літературні твори.
Дівчина із захопленням розповідає про любов до книг. І схоже, що цілком задоволена життям. Крім того, що вона пише малу прозу, Надія ще й малює та полюбляє подорожувати. Як же так сталося, що почала навчатися на ІБІДі? Розповідає, що це зовсім випадково. Кидала монетку, випала журналістика. Але вона не пішла простим шляхом, а вступила до Політехніки на будівельний факультет.
Хотіла навіть учитися на архітектора. Але вирішила, що будівельник – це той таки архітектор, який ще й фізику й математику знає. Він не лише може виконати проект, але й розрахувати так, щоб міцність будівлі була на віки.
Дівчина зростала в атмосфері науки. Батько – професор математики, а мама – інженер-конструктор. Із батьківських розповідей знає, що коли маленькою погано засинала, то мама замість «Колобка» переповідала їй зі своїх конспектів теорію пластичності. Іноді батьки читали напам’ять їй поезії знаних класиків. Ба більше, батько писав вірші для доньки. І вона їх учила.
Їй давали змогу спробувати все: і танцювала, і співала, і малювала, навіть вишивала. У виборі майбутнього фаху Надію не обмежували. Щоправда, трохи дивувалися, що дівчина вступила до Політехніки.
Якщо ти хочеш добре писати, то цього в жодному разі не можна навчитися, так як звичайної професії, – переконана Надія. У школі це було мукою писати стандартні твори. Адже не можна добре писати, коли від тебе вимагають це робити під якийсь шаблон. Людина починає творити, коли їй болить, інакше нічого не вийде. Батько Наді пішов в АТО. І відтоді вона почала писати з веління душі, адже треба кудись це вилити. Творчість – це не шаблон. Можливо, це одна з причин, чому не пішла на журналістику. Бо не уявляє, як це – дали тему й роби... Це вже не творчість.
Надія пише коротко ледь більше, ніж півтори сторінки. Це здебільшого етюди й есеї. Уважає, що іноді одним словом можна сказати багато. Не любить вона, коли багато – і ні про що. Їй подобається, коли твори написано звичайною і простою мовою.
Також Надія розповідає, що нині читає все, що потрапляє до рук. Та й справді, ось почався семестр, і дівчину іноді не видно за книжками, які лежать на її столі. Згадавши про «Дівчину у потязі» Паула Гоукінза, вона радить спочатку прочитати книги, а лише потім йти на перегляд екранізацій.
Надії подобається стиль прози Ліни Костенко, любить вона і її вірші. Шістдесятники і модерністи – це найбільш близький для неї період як за темами, так і за стилем.
Натхнення приходить у будь-який момент. Іноді навіть на парах писала (усміхається – І.Р.). А якось уночі у потягу прокидалась і на мобільному швидко занотовувала якісь ідеї. Буває в неї, щоправда, і таке, що не пишеться – іноді місяць чи два. Аж раптом з’являється спалах і все просто рине назовні. Допоки Надія не подавала документи на вступ до університету, у Львові бувати не доводилося. Тому, опинившись тут, одразу почала вивчати місто й завжди мала напохваті блокнота, бо натхнення з’являлося доволі часто. Особливо захоплюється неперевершеною архітектурою. Для неї Львів не схожий на жодне інше місто (а вона вже встигла подорожувати й Україною, і Європою). Коли була тепла погода, то дівчина могла годинами сидіти у Стрийському парку і просто читати, а ще, черпати натхнення від Палацу Потоцьких.
Любить перечитувати фантастику подружжя Дяченків. А ще, кожної зими обов’язково занурюється у «Графа Монте-Крісто» Олександра Дюма...
Чималенька домашня книгозбірня Копійок нараховує близько 50 000 книг. Мають і класику: повне зібрання Шерлока Холмса, і сучасне: повне зібрання Гаррі Поттера. Найстаріше видання від 1730-го року – це молитовник від прапрапрабабусі. Чимало є й наукової літератури. Увечері кожен із членів родини читає. Щоправда, тепер кожен має можливість читати й оцифровані, електронні, книги.
Надія спочатку пише на папері, і лише згодом передруковує в електронний варіант. Особливо приємно дівчині, коли її твори друкують у ЗМІ. Адже, за словами Надії, це вже не просто щоденники, а те, що комусь сподобалося. Хоча, як і раніше, пише для себе, а не для того, щоб це спеціально опублікували.