Уже більше десяти років Центр студентського капеланства гуртує довкола себе активну молодь, яка прагне духовно зростати. Сьогодні у ЦСК своє служіння здійснюють 5 священників, серед яких о. Ігор Хомічак – студентський капелан, душпастир храму Святої Трійці, а також випускник Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки Львівської політехніки.
Розпитуємо в отця про особливості служіння серед молоді, що спонукало його після закінчення навчання вступити в семінарію та про найяскравіші спогади зі студентських років.
– Отче, розкажіть, чому вирішили вступати у Львівську політехніку та що дало вам навчання в нашому університеті?
– Як і в кожного старшокласника, у мене виникло питання, яку галузь обрати після закінчення школи. Насправді я дуже добре розумію молодих людей, які сумніваються і не можуть визначитися з професією, розпізнати своє покликання, адже свого часу я теж не знав, де буду вчитися. Від малого й дотепер я дуже люблю футбол і колись навіть мріяв стати професійним футболістом, але оскільки народився у маленькому селі, то не мав можливостей для розвитку у цій сфері. Коли прийшов момент, я вирішив вступати у Львівську політехніку, думаю, на мене вплинув приклад батька, який тоді працював в Укртелекомі, відповідно я теж вирішив вступати до Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки. Відверто зізнаюся, що після маленької сільської школи я потрапив у надзвичайне середовище – Політехніка і тоді, і тепер є для мене певним гігантом, університетом із неймовірними масштабами, різноманітними напрямками навчання, де справді можна отримати якісну освіту. Якщо ти хочеш вчитися – тут є все для цього, починаючи від технічної бази і до викладацького складу. Ще коли я був студентом, то бачив, як створюються нові аудиторії зі сучасним обладнанням і програмним забезпеченням – все це чудові можливості для тих, хто хоче професійно зростати. Тому Політехніка справді дала мені фахові знання й дуже хорошу освітню базу, з якою я далі міг розвиватися.
– Опишіть своє студентське життя, що вам найбільше запам’яталося за роки навчання?
– Пам’ятних моментів є дуже багато й зараз важко виокремити щось одне. Але почну з того, що, навчаючись в Політехніці, я жив у гуртожитку й багато моїх спогадів пов’язані саме з ним. Життя у студмістечку було для мене певним викликом, адже я вчився вибудовувати стосунки з різними людьми, знаходити порозуміння з усіма, що часами було зовсім непросто. Студентське життя навчило мене приймати людей з різними світоглядами, різною культурою та думками. Також можу сказати, що в Політехніці я відчув дружню спільноту та єдність колективу. Попри деякі побутові непорозуміння, всі ми підтримували один одного, спільно веселилися, святкували дні народження. Відчуття спільної радості було справді неймовірне й дотепер я бережу у своєму серці всі ці моменти. Сьогодні я священник, проте намагаюся бути такий, як і в студентські роки: відкритий до всіх і готовий спілкуватися з кожним.
– Що вплинуло на ваше рішення після закінчення навчання вступати до семінарії?
– Ще на 4 курсі до нас у гуртожитки почали приходити студентські капелани разом із о. Степаном Сусом, тепер владикою Патріаршої курії УГКЦ. Тоді ще не було такої структури, яка існує сьогодні, але діяльність студентського капеланства вже зароджувалася. Вони провадили з нами бесіди, тематичні зустрічі. Це був 2007 рік, коли навіть проєктор здавався чимось надзвичайним, бо такої техніки ще ніхто не бачив, а вони вже приносили його до нас і показували в гуртожитку цікаві фільми. Я теж почав приходити на ці зустрічі, а згодом мене запросили стати аніматором у студентському таборі «Канікули з Богом», який капелани організовували на базі «Політехнік-2» у Славську. Пам’ятаю, що тоді я чудово провів час у товаристві молодих людей, а також відкрив для себе дещо інший спосіб молитви: під гітару, співаючи пісень, нетрадиційно. Це стало для мене переломним моментом, адже, повертаючись із табору, я відчув, що моє життя набуло іншого змісту, я усвідомив, що Бог – це не щось віддалене, недільне, Пасхальне чи Різдвяне, а те, чим можна жити тут і тепер. Після цього почався мій шлях у студентському капеланстві, яке тільки зароджувалося: у гуртожитках облаштовували каплички, туди почали приходити ще не висвячені священники, обрали першого голову Центру студентського капеланства – отця Богдана Грушевського. Спершу все це було дуже незвично: на літургію приходило зовсім небагато студентів, але я вже ніскільки цього не боявся, не соромився, а жив цією діяльністю, тому всі наступні акції, реколекції, табори тільки утверджували в думці, що Бог готує мене до іншого, священничого життя. Тому, завершивши магістратуру в Політехніці, я вступив у семінарію.
– Можливо, ще під час навчання в семінарії ви зрозуміли, що хочете працювати з молоддю і зосередити своє служіння саме на них?
– Під час навчання в семінарії я ніколи не віддалявся від Центру студентського капеланства. Наскільки мені дозволяло навчання, настільки я намагався бути задіяним в усіх проєктах. Студентське середовище дуже мені подобалося, тому хотів надалі в ньому залишатися. Я любив слухати молодих людей, спілкуватися з ними, не боявся йти до них у гуртожитки, запрошував на чай чи каву. Традиційність не до кінця мені подобалася, тому я завжди хотів творити щось нове, оживляти, бути активним. Коли я закінчував семінарію, то звернувся до отця Юрія Остапюка, який саме став головою ЦСК, і сказав йому, що хотів би спробувати себе у праці зі студентами. Він одразу погодився і мене дуже радо тут прийняли. Також цікаво, що перші священничі свячення у студентському храмі блаженного Олексія Зарицького – були моїми. Сьогодні я служитель цього храму, а також здійснюю душпастирство у храмі Пресвятої Трійці і є капеланом Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.
– Як священнику шукати підхід до молодої людини та як завоювати її довіру?
– Це питання з кожним роком турбує мене дедалі більше, можливо, через те, що з кожним роком я стаю старший, а молодь залишається незмінною (усміхається). Але насправді ми не боїмося довіряти студентам: у нас в дзвіниці вони святкують Новий рік, дні народження, збираються на каву, ми не боїмося залишати їм ключі, бо щиро довіряємо й чітко розуміємо – лише разом з ними можемо щось зробити, а без них ми нічого не варті. Зізнаюся, що працювати зі студентами буває непросто, адже це служіння вимагає від тебе дуже багато, насамперед: щирості, відкритості, доступності. Щоб завоювати їхню довіру ти маєш бути готовий прийняти їх з усіма запитами, проблемами, труднощами, зробити все, аби поруч із тобою вони почувалися в безпеці. Ми в жодному разі не є тими, хто починає їх «рівняти», заганяти в рамки чи шаблони, навпаки – намагаємося гуртувати. Ніколи не робимо першочерговий акцент на конфесії, насильно нічого не нав’язуємо, а стараємося завжди прийняти людину такою, якою вона є, показати, що в цьому житті вона крокує не сама. Наше завдання – донести студентам, що з Богом можна будувати здорове, активне, молоде життя, жити здоровою духовністю, яка в майбутньому стане фундаментом, на який ти зможеш опертися.
Після закінчення студентських років ми не прощаємося з людьми, а прагнемо залишатися з ними друзями й надалі. Мабуть, все це й допомагає нам завойовувати їхню довіру.
– Про що найчастіше вас запитують студенти та чим сьогодні можна зацікавити молоду людину?
– Зі свого досвіду, можу сказати, що завжди актуальними будуть теми стосунків, самопізнання, сексуальності та біоетики. Молодій людині замало просто сказати – це гріх, а це ні, їй треба пояснити, чому так, розтлумачити, що лежить у корені цього. Також студентів завжди хвилюють питання реалізації, покликання, життєвого вибору і, звісно, питання духовності.
– Чи освіта, яку здобули в Політехніці і загалом студентське життя тепер допомагають вам у служінні капеланом, можливо, це дозволяє вам краще розуміти молодь?
– Так, це звісно допомагає. Мене вже не дивують їхні труднощі, переживання, адже все це колись я пережив і відчув на собі. Я знаю, як їх підтримати та яку пораду дати й добре розумію середовище, в якому вони перебувають. Хочу зауважити, що молода людина є дуже чутлива, вона вже не вірить так наївно, а придивляється до тебе, перевіряє інформацію. Якщо ти щось говориш студентам, то насамперед маєш відображати це своїм життям. А ще дуже важливо – не побоятися вийти до них на зустріч, бути з ними тоді, коли їм найбільше потрібен. Часом намагаємося вберегти студентів від дурниць, таке трапляється і це теж правда, бо ми в жодному разі не кажемо студентам, що ви можете робити все. Проте акцентуємо, що вони, як люди, є вільні, здатні вибирати, але ми, як капелани, пропонуємо вибирати тільки добре, те, що піде на користь, а не на шкоду.
– Що порадили б собі студенту, можливо, хотіли б щось надолужити чи виправити?
– Передовсім скажу, що студентські роки – дуже класні, але вони надто швидко проходять, тому варто їх не марнувати, а використати по-максимуму. Мабуть, це і є найважливішою порадою. Звичайно, я хотів би повернутися у свої студентські роки й надолужити втрачене, наприклад, звернути більше уваги на англійську мову, яка сьогодні є мені дуже потрібна. Також важливо не втрачати можливостей і бути активним. Коли в моєму житті не було Центру студентського капеланства, то головними локаціями для мене був вокзал, корпуси Політехніки, гуртожиток і десь-колись прогулянки біля Оперного. Але коли, познайомився з діяльністю ЦСК, то усвідомив скільки всього цікавого є навколо, скільки шансів мені щодня дається. Тому ще одна порада – розвивайтеся. В університеті важливо не тільки отримувати знання, але й сформувати себе як особистість, розвиватися всебічно, мати стержень, який допоможе пережити будь-які складні ситуації.
На завершення отець розповідає про живі стосунки, які вони вибудовують із молоддю, про діяльність капеланів, яка не вимірюється кількістю студентів і Політехніку, в якій розпізнав своє справжнє покликання. І саме такою – теплою, живою та відвертою була наша розмова. А свідчення його життя та неймовірна щирість його слів є найкращим підтвердженням високого капеланського служіння, у яке неможливо не повірити. Мабуть, саме тому, студенти так люблять приходити на Лукаша, 3а, бо відчувають, що тут їх усім серцем люблять і всією душею чекають.
