Асистент кафедри вищої геодезії та астрономії Ігор Савчин півроку тому очолив секцію Ради молодих учених ІГДГ. А нещодавно став найкращим молодим науковцем року за підсумками 2015-го.
Спонтанний вибір – вдалий
Хочеться почати з того, що Ігор Савчин геодезією зацікавився, коли вже став студентом. Спершу вступав на будівництво, але не проходив за конкурсом. Серед 15-ти можливих спеціальностей, на які можна було потрапити, була геодезія.
– Мене зацікавила радше назва, але не розумів і не знав, що це таке. А батьки не розуміли, чому я не пішов хоча б на економіку. Хоча паралельно вступив у Фінансову академію, де навчався заочно, – пояснює Ігор Савчин.
Був успішним студентом, кілька разів отримував підвищену стипендію. На останньому курсі почав думати про науку. Пішов із тим до завідувачки кафедри професора Яромири Костецької, а відтак – до директора інституту професора Корнилія Третяка, який і став його науковим керівником. Отож, випадковий, навіть інтуїтивний вибір перейшов у вдалий.
Аспірантура
Саме тоді в Україні розпочався проект із встановлення на чотирьох гідроелектростанціях автоматизованих систем моніторингу. Професор Третяк запропонував своєму підопічному працювати в цій темі. Студент погодився, напрямком його дипломної було вивчення оптимізації геодезичних мереж. Згодом це невелике дослідження переросло у дисертаційне.
– Особливо насиченим для мене був другий рік в аспірантурі – опублікував сім статей, побував на багатьох всеукраїнських та міжнародних конференціях, стажувався у Казахстані, Швейцарії, Німеччині, разом із науковим керівником розробив проект автоматизованих систем моніторингу двох електростанцій у Казахстані… Це один із найкращих періодів мого життя, – робить висновок співрозмовник.
Згодом був захист дисертації, отримання наукового ступеня кандидата наук.
Наука – це те, що подобається
…Як-не-як, а професія геодезиста особлива тим, що вона пов’язана з частими поїздками, відрядженнями. Доводиться працювати у полі і за різних погодних умов.
Ігор Савчин вважає, що в його професії треба бути впевненим у тому, що робиш, добре розуміти поставлені завдання, пам’ятати, що навіть найменші невдалі експерименти можуть спричинити катастрофу. Молодому науковцеві доводиться працювати на дуже відповідальних об’єктах, наприклад, на найбільшій у Європі Дністровській гідроакумулюючій електростанції.
– Хто у Вас на сьогодні переважає – викладач, науковець, практик?
– Очевидно, що таки науковець. До викладача ще треба рости, набувати досвіду. Практики теж маю надто мало. А як науковець я розвинувся найбільше. Вивчаю нові для української геодезії питання – автоматизацію геодезичних вимірювань, їхню надійність.
У раді
– До Ради молодих учених я активно прийшов у лютому цього року. Хоча офіційно тут – від першого курсу аспірантури, проте активності не проявляв. А тепер надихнуло те, що захист уже позаду, я повноцінно працюю на кафедрі, то чому б не спробувати себе? Запропонував ідеї, подав свою кандидатуру на голову – і мене обрали.
– Що вже вдалося здійснити за цей короткий час?
– Найперший здобуток – після трирічної перерви наша рада почала брати участь у конкурсах на гранти Політехніки для молодих учених – ми подали аж три пропозиції (найбільше серед усіх інститутів) і чекаємо результату. Також провели невеликий моніторинг і виявили, що в нас аж 41 молодий науковець, 30% із них – уже захищені. А більшість вважала, що робота Ради молодих учених зводиться до щорічного звіту її керівника.
Ще ми поділили роботу молодих учених інституту на п’ять секцій за напрямками діяльності і створили одну студентську. Наразі семеро студентів вирішили також долучитися до роботи секції – мають намір готувати статті і брати участь у конференціях. Важливо, що на перше наше засідання прийшов ректор. Ми поспілкувалися, відчули підтримку.
– Яка найбільша проблема молодих науковців Інституту геодезії?
– Відсутність досвіду вдалого пошуку грантів. На жаль, чомусь ніхто не хоче розповісти, як він виграв грант. А початківцем бути важко, якої б сфери то не стосувалося. Тому ми розглядаємо пропозицію створити робочу групу, яка подасться на грант, і супроводжуватимемо її на кожному кроці. Хоча знаю, що багато країн тепер відмовляють українцям у грантах саме через війну.
– Що найперше треба робити, щоб утвердитися, як переконувати міжнародну спільноту у нашій науковій надійності?
– Публікуватися у закордонних виданнях, особливо тих, що входять до бази Scopus. Погоджуюся, що легше подати публікацію до інститутського видання і вже за тиждень знати результат, аніж рік і більше чекати відповіді з міжнародного видання. Але яка кількість читачів про нас дізнається тут і там? Тому я агітую своїх колег реєструватися на міжнародних порталах для науковців. Особисто я маю публікації в болгарському і двох польських виданнях, які входять до індексу Copernicus. Він трохи нижчий від Scopus, однак опублікуватися можна трохи швидше і до захисту це враховують.