Уже не один рік Центр студентського капеланства організовує табори для дітей на Сході нашої країни. Студенти й випускники Політехніки завжди беруть у них активну участь. Цьогоріч, з огляду на сучасні виклики, табори вирішили провести на деокупованих територіях Київщини й Чернігівщини. Одним із координаторів та волонтерів був випускник Інституту економіки і менеджменту Роман Медвідь. Хлопець розповів, що кілька днів у таборі допомогли йому ще більше усвідомити цінність кожного прожитого дня, зробили відповідальнішим і навчили берегти людей, які поруч.
Роман зазначає, що табори на Сході вже стали доброю традицією, проте всі розуміли, що цьогоріч туди навряд чи вдасться потрапити. Водночас у волонтерів було сильне бажання допомагати, бути поруч із людьми, які пережили окупацію. Тоді зародилася ідея організувати табори на Київщині й Чернігівщині.
«Цього літа ми вперше поїхали з табором на Київщину, інша частина наших волонтерів нещодавно повернулася з Чернігівщини. Коли певні території були звільнені, ми зрозуміли, що хочемо бути поруч із цими людьми, прагнемо хоч трішки їм допомогти. Звісно, усвідомлювали, що організаційно все це буде дуже складно. Під час підготовки стикалися з різними викликами: треба було отримати погодження від військової адміністрації. Дату та місце нашого таборування постійно змінювали, і, щиро кажучи, ймовірність того, що табір усе-таки відбудеться, була мінімальна. Але я радію, що наші отці не опустили рук, шукали різних можливостей, і їм усе ж вдалося домовитися про табір в одному з населених пунктів Вишгородського району Київської області», – згадує Роман Медвідь.
Загалом за чотири дні табору його відвідало приблизно 100 дітей різного віку. Двоє наймолодших учасників мали лише по чотири роки, найстаршим минуло 15–16 років. З ними працювали четверо волонтерів – випускників львівських ЗВО – і студентський капелан о. Мар’ян Мисяковський. З міркувань безпеки всі активності волонтери змушені були організовувати в приміщенні – це стало ще одним викликом, адже довелося швидко адаптовувати програму табору до нових умов.
«У перший день ми організували табір для 50 дітей, наступного дня їх було трішки менше, а третього й четвертого – приблизно 60–70. На жаль, ми не могли бути з ними надворі, як планували, але нам вдалося зреалізувати все задумане навіть у невеликому приміщенні. Кожен день ми розпочинали з того, що співали славень, а діти тримали прапор, далі разом намагалися вивчити одну-дві українські пісні. Особливо гріло душу те, що під час будь-якої перерви діти самі починали співати «Ой у лузі червона калина». Також щодня провадили майстер-класи: малювали, робили аплікації. Пригадую, першого дня діти мали сказати кілька слів про себе й про те, що вони люблять. Нас дуже вразило, що чимало з них сказали, що люблять їсти. Спершу ми не могли зрозуміти чому так, але коли зустрілися з очільницею району, то вона підтвердила наші здогадки – під час окупації всі супермаркети закрили й діти справді були дуже обмежені в їжі…
Роман каже, що про все пережите й побачене діти майже не розповідали, натомість свої емоції передавали через малюнки.
«Останнього дня ми роздали їм синьо-жовті аркуші – вони мали вирізати серце, а на ньому написати свою мрію. Тоді майже всі діти написали, що хочуть, щоб закінчилася війна й настав мир. Скажу щиро, що ні волонтери, ні капелан не могли стримати сліз. Адже це писали зовсім маленькі діти, які народилися вже в незалежній країні, але на собі змушені були відчути, що таке війна. Я помітив, що всім дітям дуже сподобалося малювати, і через ці малюнки вони виражали свої переживання. Наприклад, один хлопчик намалював, як літак скидає бомби на місто. Це вразило. Багато хто малював зброю, ракети, вибухи, вогонь, але здебільшого всі діти зображали щось патріотичне або додавали до своїх малюнків українську символіку», – зауважує Роман.
На додаток до ігор, пісень і майстер-класів волонтери щодня пригощали дітей чимось смачненьким. Разом із ними переглядали короткометражні фільми, а потім обговорювали їх. Програму дня формували, орієнтуючись на те, що найбільше сподобалося всім учасникам.
«Кожного дня ми запитували дітей, що їм найбільше сподобалося і чого б вони ще хотіли. З огляду на їхні побажання корегували свою програму. Коли переглядали короткометражки, то пропонували дітям дофантазувати кінцівку або зробити певні висновки. Приємно, що всі діти врешті бачили щось добре, наприклад, узагальнюючи мультфільм, казали, що він навчив їх допомагати ближнім чи виконувати свою роботу зі щирим серцем. Це вражає, адже діти, які вивчили, як швидко треба ховатися під час небезпеки, водночас не забули, як це – бути добрими й ділитися добром з іншими… Загалом упродовж табору було дуже багато моментів, від яких справді щеміло серце».
Головною метою табору Роман називає незмінне капеланське гасло – бути поруч – і додає, що особисто його табір навчив бути відповідальнішим, цінувати те, що маєш, і тих, хто поруч.
«Мені дуже подобається наше капеланське гасло – бути поруч. Власне тому ми й поїхали до дітей – показати їм, що ми поруч і є хтось, з ким вони можуть пережити складні моменти, поділитися своїми переживаннями, розказати про те, що їх бентежить. Також сподіваюся, що ми допомогли їм хоч трішки повернутися до свого звичного ритму життя. А щодо мене, то на почату табору я постановив собі, що з дітьми буду відвертий, щирий і справжній. Сьогодні чітко усвідомлюю, що таким маю бути не тільки перед ними, а й перед самим собою – це один із ключових моментів, які зрозумів для себе. Крім того, табір зробив мене відповідальнішим, адже там діти зовсім по-іншому реагують на сигнали тривоги: вони відразу ховаються та чітко розуміють, що мають робити, цього багатьом із нас ще треба вчитися. І, звісно, за ці кілька днів я більше став цінувати те, що маю, і тих, хто сьогодні є поруч зі мною».
Після стількох днів темряви й страху віримо, що ці діти змогли хоч на трохи впустити у свої маленькі душі спокій і мир. Бо доки вони малюватимуть жовто-блакитні сердечка, віритимуть у добро й гучно співатимуть український славень, доти житиме наша держава і, мабуть, тому за неї варто буде боротися.
