21 березня в межах курсу «Журналістська майстерність» за допомогою онлайн-трансляції Данило Мокрик поділився зі студентами кафедри журналістики та засобів масової комунікації Львівської політехніки нюансами роботи росзлідувачів, розповів, як шукати цікаві й суспільно важливі теми, та відповів на їхні запитання.
– Наскільки важче стало працювати в час війни і чи варто іноді журналістам-розслідувачам «розхитувати човен»?
– Я б сказав, що важче, але не з точки зору прямої цензури або ж самоцензури. А з точки зору відповідальності, коли тремтіння над кожним словом журналіста перестає бути чимось поганим, а стає свідченням твоєї відповідальності за ті меседжі та думки, які ви продукуєте. В умовах повномасштабної війни це стає дуже важливим. Я не кажу, що в умовах відносно мирного часу, в якому ми жили з 2014 року, потрібно ставитися до своїх слів і думок менш відповідально. Відповідальність для журналіста є важливою самою по собі. Важливо зважувати на те, до чого може призвести навіть не та інформація, яку ви подаєте, а ті формулювання, які ви використовуєте, подаючи цю інформацію. З другого боку, я не є прихильником уявлення, що журналіст може бавитись у бога, що він може передбачати всі можливі наслідки своєї публікації, передбачати те, кому ця інформація може піти на користь, а кому зашкодити, особливо коли це стосується політики, в такий спосіб можна взагалі нічого не публікувати. Наша робота – дізнаватися, аналізувати, перевіряти, переробляти це в публікацію, якою вона б не була, та інформувати про те, що суспільство має знати. Але в умовах війни ставки, безумовно, зростають. Коли держава та суспільство є критично навантаженими, у реальності, яка продовжує існувати, я б не рекомендував розслаблятись, моєю рекомендацією було б скоріше пам’ятати про те, що загроза є. У журналістів є своя місія – це робити громадян інформованішими та свідомішими, і коли твоя публікація своїми наслідками може стати загрозою для суспільства, то варто задуматися, тому що своїми руками ти фактично нищиш те, за що борешся. Повернувшись від тематики воєнних злочинів до антикорупційних розслідувань, ми ставили собі запитання: «Якщо ми це опублікуємо, чи не завдасть це шкоди державі?» І, незважаючи на це, я не можу пригадати жодного розслідування, від якого ми відмовились у рамках самоцензури, але те, що таке запитання ми собі ставили, – це безумовно.
– Де брати джерела інформації та як їх перевіряти?
– Перейшовши з Bihus.Іnfo у The Kyiv independent, я був змушений знову напрацьовувати нові джерела інформації. Коли мені потрібна та чи інша інформація, я просто пишу людям. Наприклад, коли мене цікавить тема діяльності Угорщини на Закарпатті, я шукаю в реєстрі відповідний департамент і знову ж таки просто пишу цій людині. Знаходжу її на фейсбуці і, представившись, прошу про зустріч або коментар. Так само це працює з депутатами та відповідними комітетами – потрібно просто звертатись. Або можна, як Михайло Ткач з «Української правди», написати пост про пошук тієї чи іншої людини – це теж працює, але є поправка на відомість журналіста, на ваше напрацьоване ім’я, так люди швидше йдуть на контакт. Спочатку люди можуть вам не відповідати та взагалі не погоджуватися на зустріч. Власне, це одна з тих речей, чому спеціаліст з віком стає кращим, це результат тривалої роботи. Тому є потреба у певній спеціалізації, для того щоб люди активніше зверталися до вас. Я своєю чергою спеціалізувався на органах судової влади, прокуратури та юстиції, тобто я б узагалі не брався за енергетику. Для того щоб підтримувати свою експертність і націленість на цю тему, ви можете писати пости в соціальних мережах, думки та коментарі до подій, що відбулись у сфері вашої спеціалізації. І вже відтоді люди знатимуть, що ви той журналіст, який працює у певній сфері і є в ній експертом, та, як наслідок, почнуть звертатися саме до вас. Це довгий шлях, по якому ми йдемо протягом усієї кар’єри, та всі його мають пройти.
– Які ваші прогнози стосовно розвитку журналістики в найближчі десятиліття?
– Щодо прогнозів, то є речі, які непокоять і які вселяють оптимізм. У нас була майже абсолютна свобода слова та плюралізм медіа, але не варто забувати, що цей плюралізм будувався на конкуренції різних олігархічних груп. Ми можемо це втратити – всі ми знаємо, що війна непогано так потріпала олігархів і не всі захочуть після цього інвестувати в українські медіа, тому та модель, яка була до війни 2022 року, під величезною загрозою. Це була більш песимістична частина прогнозу, але якщо переходити до оптимістичної, то, за тими розмаїтими дослідженнями, що зараз публікуються, у нашого суспільства змінився характер споживання медіапродукту, тобто люди замість того, щоб далі дивитися телевізор, почали все більше шукати альтернативні джерела інформації. Це не завжди окей, зважаючи на те, що в телеграмі не щоразу йде потік якісної інформації. Але загалом люди переходять з телевізора в інтернет, де в нас ситуація з незалежними медіа відчутно краща. Тому я думаю, що, навіть якщо плюралізм думок на телебаченні не відновиться, вона назавжди збережеться в інтернет-ЗМІ. Свобода слова в Україні завжди буде, але потрібно звертати уваги на перешкоди для неї та проблеми, з якими має боротися наше суспільство. Свобода слова ніколи не буває абсолютною, це завжди шлях, сповнений роботи та щоденної боротьби. Це схоже на «Алісу в країні чудес», де для того, щоб бодай залишатися на місці, треба дуже швидко рухатися вперед.
Данило Мокрик – один із найвідоміших в Україні журналістів-розслідувачів, що розпочав свою кар’єру у Львові та з 2017 року належав до команди Bihus.Іnfo. Нині працює у The Kyiv Independent. У грудні 2019 року здобув премію імені Героя Небесної Сотні Василя Сергієнка в номінації «Найкраще ТБ-розслідування» за серію матеріалів «Прокурори Майдану». З лютого 2020 року Данило веде на ютубі власний блог MokRec, у якому коментує сучасні українські та світові новини. На сьогодні канал налічує близько 74 тисяч підписників і у грудні 2020 року отримав диплом Другого щорічного конкурсу журналістських робіт «Суд людською мовою».
