На вересневій Вченій раді серед тих, хто отримав диплом кандидата наук, була полька Домініка Рослонь, яка вже третій рік працює на кафедрі політології і міжнародних відносин – викладає політологію, країнознавство, а в майбутньому має намір знайомити студентів зі зовнішньою політикою Польщі.
– До Львова я приїхала шість років тому – вступила до аспірантури університету ім. І. Франка. Перед тим вчилася у Білостоку (Польща), звідкіля родом. На бакалавраті була на міжнародних відносинах, на магістратурі – на публічному адмініструванні й національній безпеці. Однак перший контакт із Україною мала ще у студентські роки, коли відпочивала у Криму. Відтоді мене тягнуло до України. А коли приїхала до Львова – зрозуміла, що в цьому чудовому місті хочеться пожити хоча б декілька років.
Рішення Домініки на якийсь час перебратися до Львова збіглося з її науковими зацікавленнями – вивченням східного партнерства, відносин України і Польщі. Східне партнерство блискуче дослідила у своїй дисертації. Як-не-як, у Львові мала нагоду вивчити це питання на практиці.
– Можливо, маєте українське коріння, що так зацікавилися Україною?
– Ні, українського коріння не маю, але рідні сприйняли мій намір позитивно, адже знали, що в мене виникають нестандартні ідеї і я люблю їх втілювати. Тому ніхто особливо не здивувався, що тимчасом, коли більшість вирішує їхати на захід, я захотіла на схід. Побачила тут можливості розвитку, втілення наукової кар’єри.
– Пригадайте свої враження, коли починали вчитися у Львові.
– В аспірантурі, де менше пар, а більше самостійної роботи, треба самому організовувати свою працю, писати дисертацію. Було важкувато, але водночас і позитивно. Я швидко відчула чудове ставлення людей до мене. Вони мені багато допомагали. Тоді українську я вже добре розуміла, але ще не говорила, вчилася на ходу.
– Які маєте враження від українських студентів – тих, із якими вчилися, і тих, з якими працюєте нині?
– Українські студенти, порівняно з польськими, більш наполегливі, мають величезний потенціал, з ними цікаво працювати, спілкуватися, розвиватися. Сама система навчання, я би сказала, в Україні складніша, ніж у Польщі – тут є конкретна програма і змінювати можна не дуже багато. Польські програми більш гнучкі – викладач сам може планувати своє заняття, вирішити, як приймати іспити (усно, письмово чи підготовкою проєкту). В Україні це відразу визначено програмою.
Домініка захопливо розповідає, як їй подобається у Львові: добре почувається тут і любить свою роботу, звикла до кафедри, до студентів. Її підтримують колеги. Коли потребує допомоги – кожен швидко відгукується.
– Як Вас сприймають студенти, коли вперше приходять на Ваші пари?
– Вони, з одного боку, трохи здивовані, з другого – зацікавлені тим, чому саме до України я приїхала, що мені тут подобається. Це стандартний набір запитань. Загалом студенти мене дуже добре сприймають, ми легко знаходимо спільну мову. Відчуваю між нами контакт.
– Що Вас стимулює залишатися тут, тимчасом як чимало наших науковців намагаються виїхати до країн, де краще життя, навіть до тієї ж Польщі?
– Насамперед – наукові зацікавлення. В Україні, на жаль, аби гідно жити, викладацької зарплати недостатньо, тому потрібно працювати на двох роботах (правда, цього семестру наша кафедра набрала понад 200 студентів на спеціальність «міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії», а це означає, що є додаткові години). Негативно вражає бюрократія деяких служб, зокрема міграційної, коли щороку продовжую посвідку на тимчасове прожиття. З огляду на це дехто дивується, що я тут залишаюся. З другого боку, знаходжу в Україні переваги: цікава робота, новий досвід, робота зі студентами, які мають дуже хороший потенціал. Тішуся, що можу розвивати українську освіту, вносити в неї нове. Життя у Львові допомогло багато зрозуміти у досліджуванні східного партнерства в зовнішній політиці Польщі, знайти відповіді на деякі непрості запитання. Це дуже позитивний досвід. Дуже часто в Польщі кажуть, що в Україні нема бажання розвиватися, нема потенціалу. А я маю чим заперечити це.
– Яким бачите розвиток дальших стосунків двох країн-сусідок?
– Хочу, щоб ця співпраця була значно краща. Це однозначно. Маємо приклад хорошої наукової співпраці. Скажімо, нашої кафедри з Вармінсько-Мазурським університетом. Хотілося б, щоб так само було в політиці та культурі.
– Які найбільші перешкоди до цього?
– Стереотипи і несвідомість. Поширене запитання, яке мені часто ставлять на батьківщині: як українські націоналісти ставляться до поляків? Чи тебе у Львові ніхто не переслідує? Доводиться пояснювати, що все гаразд, що до мене дуже зичливе ставлення. В обох країнах є люди різних поглядів, але здебільшого вони позитивно налаштовані. Те саме стосується оцінювання певних моментів із минулого, зокрема часів Другої світової війни. Однозначно, про це треба говорити, але бути максимально об’єктивним. Обидва народи припускалися помилок. Треба це проаналізувати, зрозуміти, чому саме так відбулося, як не допустити повторення, пробачити одні другим та зосередитися на співпраці.
– Які маєте плани на найближчий час?
– Тепер я на кафедрі відповідальна за програму подвійних дипломів бакалаврів, які вчаться на міжнародних відносинах, суспільних комунікаціях та регіональних студіях, тому розширюватиму польсько-українську співпрацю в освітній галузі. Тісно контактуємо з університетом в Ольштині, тому поглиблюватиму це. Також хочу викладати студентам нову дисципліну – зовнішню політику Польщі.
– Які маєте зацікавлення, захоплення, хобі?
– Дивитися фільми, читати книги (крім польських авторів, люблю вашу Ліну Костенко), їздити по Україні. Мене вразило Закарпаття. Була в Києві, Одесі, Ковелі, Умані, Житомирі, Євпаторії, Сімферополі, Севастополі, Алушті, а також захоплює Львівщина. У Львові мої улюблені місця – це Стрийський парк і Високий замок.
