Від 28 жовтня до 10 листопада старший викладач кафедри філософії Львівської політехніки Любомир Федорів стажувався в Університеті Байройта. Про новий досвід і особливості навчання у Німеччині читайте в нашому інтерв’ю.
– Розкажіть про програму. Як Ви дізналися про неї?
– Вона дозволяє поїхати на стажування до одного з Баварських університетів. Програму підтримує та фінансує Баварський університетський центр для Центральної, Східної та Південно-Східної Європи (BAYHOST). Про неї я дізнався завдяки професору практичної філософії доктору Юліану Фінку, який перед тим двічі приїжджав до Львівської політехніки на кафедру філософії гостьовим професором. Він працює над тривалим ґрантом, тож відвідує країни Східної Європи. Не раз запрошував наших колег завітати й до Байройтського університету. У квітні ми з ним підготували спільну заявку, як цього вимагають умови BAYHOST, а вже влітку отримали позитивну відповідь.
– Що передусім впало у вічі, вразило?
– Концепція. Дух університету там присутній усюди. Це попри те, що навчальний заклад молодий, йому лише 45 років. Університетський кампус там за межами міста. У цьому є свої плюси: студентів ніщо не відволікає від навчання. Тобто на території університету всі будівлі (лабораторії, науково-дослідні центри, спортзали, стадіони) мають стосунок до навчання. Там немає розважальних клубів, барів, тощо. Університет у них – це середовище для навчання. Вразило також те, що в коридорах Байройтського університету – тиша, хоч там багато студентів. Вони готуються до занять, спілкуються, але не гучно. Здивували самі студенти: у одязі та зовнішності вони доволі скромні, користуються простішою технікою, майже всі їздять на велосипедах, невибагливі в побутових питаннях, водночас дуже активні. Я мав змогу відвідувати багато занять, брав участь у конференції. Мені здалося, що німецькі студенти відповідальніше ставляться до самого процесу навчання. Одразу видно, що перед заняттями є ґрунтовна підготовка. На семінарі, що триває понад годину, доповідає один студент (або у співавторстві). Решта теж беруть активну участь: ставлять запитання, додають репліки, дискутують, обмінюються думками.
Студенти активні й на лекціях. Навіть першокурсники часто запитують лектора, висловлюють репліки. Це все, я гадаю, тому, що розуміння, що таке університет, у них серйозне.
До речі, у Німеччині не роблять селфі. Якщо зробите без дозволу фото у студентській аудиторії, бібліотеці, коридорі й будь-де, де є люди, то вас попросять його видалити. Вони дуже делікатно й серйозно до цього ставляться. Студенти значно менше користуються соцмережами й загалом інтернетом. На заняттях техніка є, але їх не відволікає. Принаймні я цього не бачив.
– До чого було важко звикати?
– Я не вперше був у Німеччині. Мене цікавить ця країна, її культура, ментальність німців. Тому багато чого вже знав. Однак важко звикати до їхньої діловитості. Вона полягає в тому, що ніхто нікого в позаробочий час не турбує з робочими питаннями. Вони не відповідають на робочу пошту, а тим паче на дзвінки. Лише під час своєї роботи в кабінеті. Жодного разу на вихідних чи просто ввечері я не отримував відповіді на мейл. У них чітко розділено час роботи та час відпочинку й особистих справ.
Незвичною видалась певна їхня закритість у прямому й переносному сенсах. Викладачі працюють в окремих кабінетах. У них немає «кафедр» у нашому розумінні. Та при потребі вони охоче відповідали на всі мої питання. Загалом я не відчував дискомфорту.
– А щодо розкладу навчання? Як студенти розподіляють роботу?
– Більше часу відведено на самостійне опрацювання, яке переважно відбувається у бібліотеках. І там справді багато студентів. У розкладі більше семінарів, ніж лекцій. Ці семінари є вибіркові й відбуваються в різний час. Наші можуть жалітися, що ось у нас сьогодні четверта чи п’ята пара, а там багато лекцій, які я відвідав, починалися о 6 чи навіть 7 вечора. Та це не заважає приходити на них. Розклад доволі строкатий: заняття можуть бути вранці або ввечері, посеред дня. Фактично весь робочий день – в університеті, бібліотеках, лабораторіях, а ще дослідження… Наприклад, студенти з інженерно-технічного факультету проєктують булліди на кшталт автомобілів «Формули-1», що беруть участь у змаганнях.
– Які стосунки студентів з викладачами?
– Насправді дуже безпосередні. Звісно, межі є. Та абсолютно нормально, коли вони активно спілкуються на перервах, разом обідають, грають у футбол. Також вони разом танцюють сальсу. Щосереди є майстерклас із сальси. Туди приходить багато викладачів. Університетське середовище стосується не лише студентів. Туди залучено й викладачів. У позааудиторний час вони часто бувають разом. Перед моїм від’їздом у них відбувався, наприклад, пивний фестиваль. Усі були в традиційних баварських костюмах, пили пиво, веселились. Загалом дружня й сприятлива атмосфера.
– Чи плануєте реалізувати на практиці щось із нового досвіду?
– Так, звичайно. Я про це вже говорив на засіданні нашої кафедри й спілкувався з колегами з інших. Гадаю, що потрібно перейняти досвід роботи на семінарах. Часто є таке, що в нас на семінарських заняттях відповідь триває не довше 10 хвилин. Доповідь має бути ґрунтовніша. Хай студент за семестр підготує два-три виступи, але серйозніше опрацює інформацію, напише, наприклад, есе. Тобто краще зробить мінінаукову роботу, ніж багато чого, але потрошки. Я пропоную це студентам. З деякими вдається. Скажімо, журналістам було цікаво. З деким складніше, але ця практика абсолютно виправдана.
Друге – інтерактивні лекції. У Байройтському університеті багато викладачів дають матеріали ще до самої лекції. Студенти ознайомлюються. Окремі з них приходять уже з готовими питаннями стосовно змісту й стають співучасниками цієї лекції.
Це те, що залежить конкретно від мене й те, що планую впроваджувати. Я свідомий того, що за день це зробити неможливо.
– Братимете участь у подібних стажуваннях?
– Так, звісно. І колегам рекомендую. Переконався, що потрібно їхати за такими програмами, брати участь у міжнародних конференціях, стажуваннях передусім з метою промоції нашої науки й культури. Чи не єдиний неприємний момент мого перебування там, який мене навіть вразив, – усвідомлення того, що про нас знають дуже мало, навіть у Німеччині, яка не так уже й далеко. Тому нам потрібно ставати популяризаторами й промоутерами України у світі.
