Ліна Яким – випускниця Інституту архітектури та дизайну Львівської політехніки. Від 2014 року дівчина не стоїть осторонь волонтерських ініціатив, скеровує свої сили та час на допомогу суспільству. Докладніше про волонтерський шлях Ліни читайте в нашому інтерв’ю.
– Ліно, розкажи, що тебе спонукало брати участь у волонтерських проєктах?
– Якщо говорити про волонтерство під час війни, то мені здається, що ледь не кожен українець від 24 лютого не перестає думати, як би допомогти Україні швидше перемогти. І я не виняток. Та й до цієї повномасштабної війни доля зводила мене з людьми, які організовували проєкти для допомоги нужденним, дітям-сиротам, людям з інвалідністю… Такі проєкти дуже надихають, хоча матеріально ти нічого з цього не маєш, але на енергетично-духовному рівні набуваєш набагато більше.
– На твою думку, волонтерство 2014 року і 2022-го мають характерні відмінності?
– Так. Відрізняються і масштабами, і завданнями.
– Чи можеш розповісти докладніше про свою участь у волонтерських проєктах? Над чим саме ти працювала?
– До війни я була учасницею християнської спільноти. Одним із наших завдань було допомагати потребуючим. Ми пекли пряники, продавали їх, а потім купували потрібне сиротам. Одного разу перед святом Миколая носили подарунки у Львівську обласну клінічну психіатричну лікарню. Щодо волонтерства під час війни, то спершу ми організували в моєму рідному селі Підбуж плетіння маскувальних сіток. Я розуміла, що в багатьох людей зараз немає роботи і вільних рук буде багато, до того ж кожен відчував потребу бути корисним, тому треба було скерувати все це у правильне русло. Однак тоді проблемою було дістати основи для сіток. Я звернулася до директорки школи, і вона погодилась у нашому спортзалі зняти з воріт футбольні й баскетбольні сітки та надати їх нам, а згодом дозволила плести сітки у шкільному приміщенні. На мій заклик приходити допомагати у плетінні відгукнулося багато людей. Ми працювали дуже інтенсивно впродовж кількох днів. Потім вирішили долучитися до благодійного ярмарку. Була ідея ще з патріотичними малюнками до футболок. Я їх намалювала, але над цією ідеєю ще працюю, хочу також її реалізувати.
– Чи важко поєднувати роботу і волонтерство?
– Часом так. Але воно того варте, бо саме такі проєкти дають відчуття, що робиш щось важливе й корисне для свого народу в такий непростий час.
– Чому студентові варто волонтерити? На твою думку, сьогодні це обов’язок кожної людини?
– Гадаю, що студентові варто волонтерити передовсім заради самого себе. Бо коли людина об’єднується з кимось у спільноту, а ще й навколо такої шляхетної місії, як допомога державі, то може змінити дуже багато. Щодо того, чи волонтерство – це обов’язок, то я вважаю, що так. Кожен із нас мав би долучатися до допомоги країні, воюючи на своєму фронті, бо силу єдності не здолати. Але, з другого боку, і змушувати людину не можна. Запропонувати однозначно варто, а вже чи залишиться людина, чи ні – це її справа. Хоча, дивлячись на сьогоднішню ситуацію, ми чітко бачимо, як багато й щиро допомагають Україні перемогти.
