Розповідає Карина Прокопенко, ексголова Студентського аматорського театру «САД», учасниця Волонтерського простору «DoBro», випускниця Національного університету «Львівська політехніка» та студентка Гірничо-металургійної академії імені Станіслава Сташиця (м. Краків):
– Минає п’ятий рік, як моє життя пов’язане з капеланством. Взагалі 50% студентського життя припало на капеланство. Вперше потрапила після першого курсу, а активною учасницею стала на третьому. Цьому передувала поїздка в Коблево (відпочинкова база Політехніки). Тоді в нас була Школа лідерства із капеланством і, вивчаючи емоції, ми розігрували сценки.
Ліфт, різні люди – я мала зіграти злу, нервову людину. Результат: всі стоять в ступорі, частина починає сміятись, ніхто вже нічого не грає, Наталка Сепик питає: «А чому тебе досі не має в театрі «САД?». (Надто реалістично зіграла, особливо враховуючи, що агресивність – це не про мене). Я скептично подивилась... який театр, я ніколи не цікавилась акторством... Але пообіцяла Наталі, що прийду на репетицію. Так я звідти й не вийшла – досі в театрі.
За пів року гри у серйозних виставах – «Голодомор», «І помер, і воскрес», – я вирішила, що з початком нового навчального року не буду продовжувати грати, дуже ж серйозні ноти зачіпали, хотілось розвантаження. Але не так сталось, як гадалось . За деякий час до того до мене підійшов тодішній виконувач обов’язків старости (Роман Сепик) і о. Юрій і сказали, що бачать мене старостою театру на рік, що прийде, і щоб я подумала. І тут я «сіла». Люди на мене такі надії плекають, а я «звалити» надумала…
Я дала собі час подумати і все ж вирішила зашитись, так як щось мене в тому всьому чіпляло. Так лише за рік гри в театрі я стала старостою і вже взимку разом з о. Юрієм їхали на Схід України з вертепом, за який я відповідала, а це була добра арава 22 людей (там були і дракончики – студенти/випускники, що вже довший час на капеланстві). Далі пішла активна участь і в інших проектах ЦСК. Ще рік до того, навесні, через брак волонтерів я погодилась їхати на гаївки і стала активним волонтером простору «DoBro».
Взагалі з усіх емоцій, історій, подій, що відбулись на капеланстві, можна написати книгу чи добрий розділ книги. І хто знає, можливо воно колись так і буде.
P.S. А закрутилося все з того, що я десь протягом року приглядалась до спільноти капеланства, і перше, що затягувало, – не релігія, а власне цінності, які бережуть тут. Потім вже були відносини між людьми, проєкти та їх цілі, дозвілля, що організовують для студентів і т.д.