– Тебе звати Нада Беламфедел Алауі. Розкажи трохи про походження свого імені та прізвища.
– Ім’я Нада – арабське, а державна релігія Марокко – іслам. Я сповідую мусульманство та вірю в Аллаха. Коли встаєш зранку, підходиш до квітки, то можна побачити на її пелюстках воду. Ім’я Нада означає «роса». До речі, в нас відсутнє по-батькові. Беламфедел Алауі це моє подвійне прізвище. Коли я приїхала в Україну, дуже здивувалась, як почула, що люди себе називали Петрівна, Орестівна...
– Розкажи трохи про своє життя. З якого ти міста?
– Я приїхала з Марокко. Дитинство проходило в місті Тизніт, саме тут закінчила школу. В нас двомовна країна, офіційною мовою є арабська, друга французька. Моя родина залишилася на батьківщині. До речі, в Марокко дуже тепла погода, навіть взимку мінімальна температура повітря +19° С. Стати іноземним студентом я планувала ще з учнівських часів.
– Як давно ти тут? Розкажи про позитивні та негативні моменти іноземця в Україні?
– Мені подобаються в Україні: українська культура та традиції;;привітні та обізнані викладачі, які готові допомогти іноземцям із навчанням; ваша погода, люблю холод; якісна освіта; можливість вивчати різні освітні галузі.Та все ж, як і в багатьох інших країнах, кожен іноземець стикається з труднощами. Іноді вони стосуються відмінностей менталітету, канонів самої країни. При оренді житла, у іноземця потребують вищу ціну, ніж в українця, та часто й у американській валюті. За університетський гуртожиток ми теж сплачуємо більше. Український студент платить за гуртожиток від 500 грн/міс, я оплачую 60$/міс. Бувало й таке, що, запитавши про назву вулиці чи номер транспорту, українці можуть ще більше тебе заплутати. Не всі до тебе посміхаються. Та, незважаючи на деякі нюанси, які є в кожній країні, мені у Львові подобається. Адже тут я передовсім для того, щоб здобувати вищу освіту. Спочатку, як сюди приїхала, було важко. А в голові безліч питань: як мене сприймуть, як зрозуміють, про що говоритимуть викладачі. Було трохи лячно, відчувала себе інопланетним створінням. Але час промайнув швидко, зараз закінчую вже 3-ій курс, півшляху за плечима. За цей час стала більш упевненіша та, за допомоги викладачів, непогано вивчила українську мову. Дуже задоволена викладацьким складом, кожен із наставників готовий допомагати іноземним студентам на рівні з українськими.
– Нада, яка причина того, що ти вирішила приїхати до України?
– Ще зі школи хотіла вчитися за кордоном. Перебуваючи за межами домівки, є крута можливість вивчати звичаї та традиції іншої країни. Після виваженого рішення, перечитала багато інформації в інтернеті. Ну і,зрозуміло, що передовсім обирала університет, а вже потім країну та місто. Львівська політехніка посідала тоді ( гадаю, як і нині) високі рейтинги не тільки серед львівських, але й українських навчальних закладів. Тим паче, що в Марокко не таке якісне навчання, аніж в Україні. В нашому місті навіть не було спеціальності, на якій зараз вчуся. В Політехніці вивчаю радіоелектроніку та електронну техніку. Але найбільше бажання переїхати за кордон у мене виникало з цікавості до всього нового. Зі самого дитинства був потяг до чогось невідомого.
– Знаю, що з тобою в групі навчаються студенти з твоєї країни. Так випадково сталося, чи ви разом переїхали сюди?
– У моїй групі нас п’ятеро іноземних студентів, зокрема двоє із Марокко. В Україну приїхала я сама, просто випадково зійшлися в одній групі. Ми навчаємося спільно з українцями.
– А як сприйняли одногрупники?
– Якщо відверто, крім викладачів, нас досі ніхто не приймає. Мені навіть здається, що українці бояться іноземців. Можливо, їх лякає, що я іншого віросповідання. Не знаю. Українські спудеї нам ніяк не допомагають. Також, як і в усіх студентів, у нас в телеграм-додатку є спільна група. Там обговорюємо домашні завдання та інші нюанси, які стосуються навчання. Прикрим моментом є те, що українці спілкуються окремо від нас, а в спільній групі обговорюють лише не дуже важливі питання. Навіть, коли ти питаєш про що саме сказав викладач, українець відповість, що не знає. Не кожен іноземець досконально знає українську мову. А тому ми збираємося після пари й розповідаємо про все, що зрозуміли. Так по слову складається й речення (сміється).
– Чому обрала Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки? Чи виправдалися твої очікування стосовно інституту?
– Ще зі шкільних часів любила анатомію та фізику. Також подобається біомедична інженерія, тому хотіла поєднати медичний та технічний університети. В інституті ми вивчаємо: хімію, біофізику, анатомію, методи обробки біомедичної інформації, електроніку та інформатику. Мої очікування стосовно навчання виправдалися, на парах ми мамо достатньо практики. Але дистанційне навчання мені не подобається. Наші практичні заняття (за межами карантину) переважно проходили за комп’ютером. Не в усіх удома є технічна можливість, адже більшість студентів живе в гуртожитках. Для іноземців складність полягає в тому, що ми не досконально володіємо мовою. В реальному часі набагато простіше підняти руку та попросити допомоги у викладача. На разі через екран доступна лише голосова допомога.
– У майбутньому твоя діяльність пов’язуватиметься з тим, що вивчаєш в інституті?
– Так. За моїм фахом планую працювати в медичній галузі. Але в рідній країні.
– У чому, на твою думку, відмінність навчання в Україні від Марокко?
– Коли після школи я збиралася йти до університету, в Марокко не було розвинуто біомедичної інженерії, як спеціальності. Більшість українців думають, що за кордоном краще. Залежно в чому. Та, на мій погляд, українське навчання дає великі можливості. Одним із прикладів є те, що здебільшого дипломи про вищу освіту українських університетів прирівнюються до європейського зразка. Тобто українські дипломи визнають за кордоном.
– Як тобі вдалося оволодіти українською мовою. Хто допомагав у вивченні?
– Тут знову допомогли викладачі. Перед тим, як офіційно стати студентом, іноземці мають можливість пройти 8-місячний курс української мови. Цей курс тривав у Львівській політехніці. П’ять місяців ми вивчали українську мову та три загальношкільні предмети: математику, анатомію, фізику українською мовою. У нашій групі було до 10-и абітурієнтів із Гани, Анголи, Єгипту, Марокко. Уже потім ми вступили на І курс. Також допомогло те, що нас взяли в спільну групу з українцями. Тобто кожного дня ми слухаємо українські лекції, а з носієм мови набагато скоріше поглинаєш нові слова. А ще самі викладачі – носії декількох мов. Крім української більшість володіє англійською та французькою мовами. Тобто, якщо нам щось не зрозуміло, вони залюбки перекладають для нас на зручнішу мову.
– Чи є щось, що припало тобі до душі?
– Захоплююся класиком української літератури Тарасом Шевченком. Незважаючи на складність мови, один із його віршів мені вдалося вивчити. Шевченко, на мою думку, дещо нагадує французького письменника Віктора Гюго.
– А як тобі Львів?
– Львів для мене другий дім. Мені дуже подобається архітектура Львова. За цей час полюбила Україну. Але я сумую за батьками. Незважаючи на те, що в Україні якісне навчання, у працевлаштуванні виникають труднощі. У молодого фахівця вимагають досвід, якого немає. Також тут дуже низькі зарплати. В Марокко я зможу скоріше побудувати свою кар’єру та отримувати достойні кошти.
