Напередодні Першої світової війни ніщо не віщувало близького краху Російської імперії. Було покінчено з революційною смутою. Більшовики не мали великого авторитету у суспільстві, Ленін сидів у закордонних бібліотеках, строчив свої революційні і філософські праці, попивав пиво у швейцарських і паризьких барах, а ще крутив роман з Інессою Арманд. У той час економіка Росії була на піднесенні. Люди старшого покоління пам’ятають, що усі досягнення радянської економіки порівнювали з дореволюційним 1913 роком, який визнавався найуспішним. Росія, а точніше Україна, тоді половину Європи годувала...
Але вже тоді на континенті можна було відчути запах майбутньої масштабної війни поміж великими державами. Колишній міністр внутрішніх справ Росії, пронімецьки налаштований Петро Дурново не був на відміну Гришки Распутіна екстрасенсом і провидцем. Він був мудрим аналітиком геополітичної ситуації в Європі та світі. У лютому 1914 року Дурново звернувся до Миколи ІІ із ґрунтовною запискою, у якій застерігав від війни з Німеччиною у союзі з Англією і Францією, підказував цареві, з ким і проти кого треба «дружити», доводив, що невдачі у війні неминуче призведуть до краху імперії і революційних потрясінь. Це передрікав і Григорій Распутін, особа, наближена до дружини імператора німкені Олександри Федорівни. На свою погибель Микола ІІ таки ув’язався у ту безглузду війну.
Війна з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Османською імперією починалася на високій патріотичній хвилі. Майже ніхто «не косив» від призову. Але згодом виявилася уся прогнилість царського режиму, нечуване казнокрадство і тупість чиновництва. Почалися невдачі на фронтах, величезні втрати, розруха, голод, втома солдат від тривалої і незрозумілої для них війни, розкладання війська більшовицькою агітацією. Центром Лютневої революції 1917 став Петроград. Сірничком, який спричинив вибух, стали величезні черги за хлібом (хоча є свідчення, що хліба у Петрограді вистачало, паніку запустили провокатори), ширилися «голодні бунти», антивоєнні мітинги, страйки на промислових підприємствах.
У таких умовах владу у столиці перебрав Тимчасовий уряд, який очолив князь Георгій Львов, а Державну думу – Михайло Родзянко. Ці прізвища стерлися з пам’яті у багатьох людей. Краще запам’ятався Олександр Керенський, чудовий адвокат і оратор, який був останнім керівником Тимчасового уряду. Його «розкрутила» радянська пропаганда, створивши міф про те, що ніби Керенський тікав із Зимового палацу у жіночому вбранні.
Водночас із Тимчасовим урядом діяла Петроградська рада. Відомий термін «двовладдя». Трагедія царської влади полягала ще й у тому, що поліція була безсилою, а столичний гарнізон майже у повному складі перейшов на бік революції. Боєздатні частини, зняті з фронту, не змогли дістатися до Петрограда.
Така коротка передісторія і фабула Лютневої революції. Але чи могло бути інакше? Якими були мотиви царя, який на початку березня зрікся престолу, що довершило крах імперії 300-річної династії Романових? Чому не змінив військове керівництво і не придушив силою революційні виступи?
Ці та інші запитання ми адресуємо кандидатам історичних наук з кафедри історії України та етнокомунікацій Львівської політехніки Іванові Хомі та Василеві Банаху.
– Чому не придушив силою? – розмірковують вголос історики. – Сили були вже не ті. Ситуація, як кажуть, вийшла з-під контролю. Навіть Семеновський полк, найбільш відданий царям ще з часів Петра І, який у час революції 1905 року стріляв у робітників, перейшов на бік Тимчасового уряду і Петроградської ради. У демонстрантів стріляли спочатку поверх голів. Натовп сміявся із солдатів. Потім стріляли на ураження. Люди розбігалися, ховалися за будинками і збиралися знову у натовп. Царя не підтримувало ані військове керівництво, ані найближче оточення. Додамо, що і характер у Миколи ІІ були нерішучим.
– Чи були серед організаторів Лютневої революції етнічні українці?
– Були. Найпомітніша постать – відомий український цукрозаводчик і меценат Михайло Терещенко. У березні-травні 1917 року він обіймав у Тимчасовому уряді посаду міністра фінансів, а у травні-жовтні – міністра закордонних справ. Терещенко пишався тим, що займав міністерські посади у віці 29 років. Проте, будучи етнічним українцем, категорично не сприймав національно-визвольний рух і державницькі устремління українського народу.
– А тепер головне питання: як Лютнева революція вплинула на долю України? Почнемо зі створення Центральної Ради і її Першого Універсалу.
– Революційна хвиля 1917 року підштовхнула до активнішого політичного життя насамперед Київ. Відразу після зречення Миколи ІІ у Києві було утворено своєрідний політичний осередок – Українську Центральну Раду. Головою заочно обрали Михайла Грушевського, який прибув до Києва лише через тиждень після обрання. Він та засновники Центральної Ради започаткували процес політико-правового утвердження політичної діяльності, тобто права вважати Центральну Раду легітимним, як зараз кажуть, представником українського народу і говорити від його імені. Тоді панували «модні» не лише в Україні соціалістичні і соціал-демократичні ідеї. Центральна Рада стояла на позиції національно-територіальної автономії у складі Російської Федерації. У другій половині травня 1917 року до Петрограда було відряджено делегацію на чолі з Володимиром Винниченком з переліком тих пунктів, які розкривали зміст поняття «національно-територіальна автономія». Але Тимчасовий уряд все це відкинув і категорично відмовився визнавати Центральну Раду. Цей уряд міг говорити з очільниками Центральної Ради з позиції сили. Адже у Києві був розміщений військовий округ із багатотисячним відданим Тимчасовому уряду особовим складом російських військ.
– А чому тоді в Україні не було лідерів політичного руху, які б одразу задекларували створення незалежної держави й українського війська?
– Були такі люди, але вони виявилися у меншості. Це, зокрема, Микола Міхновський, представник української партії соціалістів-самостійників. Він був генератором радикальних ідей, закликав відразу розірвати з Росією, створити свою армію. А ще – В’ячеслав Липинський, організатор української демократичної хліборобської партії, теоретик українського консерватизму, прихильник монархічного правління. Він говорив про український народ, «який живе, хоче жити і буде жити як народ незалежної держави».
Не слід забувати і про реалії того часу. Тоді у Великій Україні було десь у межах двох відсотків політично активного та національно свідомого населення. Переважну більшість українців в колишній Російській імперії становили селяни. Для них головним питанням була земельне. А державницькі, національно-патріотичні устремління були для хліборобів на другому чи на третьому плані.
Деякі історики полюбляють «кидати камінчики» у бік Грушевського, Винниченка, інших керівників Центральної Ради. Мовляв, не думали про українське військо. Думали, але в рамках українізації армії Росії. Але політика – це мистецтво можливого. Той же Грушевський докладав чимало зусиль для українізації того війська, яке воювало у складі російської армії. Ставилося питання, аби українці служили лише на території України, ближче до своїх домівок. Але вони були розкидані тоді по різних фронтах, та й російські офіцери активно перешкоджали українізації війська.
– Думаю, що Лютнева революція полегшила особисту долю багатьох українців, насамперед, галичан. Знаю, що Андрей Шептицький, депортований царським режимом 1914 року углиб Росії, зміг перебратися до Петербурга, а потім до Києва...
– З початком війни був заарештований вже у Києві Михайло Грушевський нібито за австрофільство і шпигунство. Як це нагадує нинішні репресії путінського режиму проти українців! А зі Львова до початку 1915 року було депортовано майже 300 заручників, яких царський режим вважав політично небезпечними. Серед них був і відомий політичний та громадський діяч, меценат Степан Федак, до речі, тесть лідерів українських націоналістів Коновальця і Мельника.
– Скажіть, які уроки можна винести з перебігу і поразки Лютневої революції, поразки наших національно-визвольних змагань з огляду на сучасну політичну ситуацію?
– Нам слід сподіватися тільки на власні сили. Бути суб’єктом політики, а не об’єктом її. До поразок призводять відсутність єдності і популізм, коли до політики долучаються різного роду пройдисвіти й авантюристи. І головний урок: будь-яка Росія – царська, буржуазно-демократична, більшовицька, путінська – ніколи не змінювала і не змінить своєї імперської суті і не визнає право поневолених народів на свою незалежну державу.