Оксана Юринець, народний депутат України VIII скликання, голова української делегації у ПА НАТО (2017–2019 рр.), к.е.н., професор кафедри зовнішньоекономічної та митної діяльності Інституту економіки та менеджменту Львівської політехніки:
«Політехніка – не просто університет, а спільнота»
Мої студентські роки, як, напевно, й інші, дуже багаті на цікаві спогади. Перша асоціація з цим періодом – це перший курс. Книгарня. І двісті людей стоять у черзі, щоб купити одну й ту саму книжку, а їх залишилося лише чотири. І яким же ж було відчуття, коли ти розумієш, що опинився серед щасливчиків, яким удалося придбати видання…
У моїй групі було багато людей із різних кутків України. Ми разом їздили відпочивати в Карпати, у Винники на шашлики. Пам’ятаю, як одного разу наш староста затримав виплату стипендії цілій групі, але потім ходив із пейджером і був дуже крутий хлопець. Стипендія тоді становила близько 10 доларів, і йому довелося довго нам її віддавати (сміється).
А я завжди носила в гаманці захованих 10 доларів. Ми виросли в багатодітній родині: нас п’ятеро. Для батьків було дуже важливо дати всім дітям освіту й виховати відповідальне ставлення до грошей. Я ті 10 доларів тримала про всяк випадок. Цей випадок не настав за всі 5 років навчання, бо мені завжди було їх шкода. Сьогодні ця купюра є дуже символічна для мене, я її досі зберігаю як недоторканний запас зі студентських років.
Асоціації з останніх курсів – поєднання навчання з материнством. На початку п’ятого курсу доводилося годувати малу під четвертим корпусом. Чоловік або свекор привозили доньку, і я мусила бігати між парами.
Ще один яскравий спогад, пов’язаний із 2004-им роком. Навчаючись в аспірантурі, побувала в Києві на Майдані. І саме під час цих подій відчула, що Політехніка – це не просто університет, а спільнота.
Юрко Іздрик, письменник:
«За прогул практики мене вигнали з гуртожитку»
До Політехніки на механіко-технологічний факультет я вступив без іспитів – був тоді такий експеримент, аби привабити золотих медалістів на непопулярні спеціальності.
Швидко зрозумівши, що це не моє, почав шукати заняття для душі, і вже на першому курсі став клавішником інститутського вокально-інструментального ансамблю «Джерела» (таким був офіційний статус нашого колективу, що ми його вважали рок-групою). І після закінчення першого курсу, замість того, щоб відбувати виробничу практику на Тернопільському заводі сільськогосподарських машин, я поїхав разом з групою на гастролі в місто Джанкой – тоді ще не окуповане. Там ми жили просто в районному будинку культури, який був дуже подібний на мій калуський, а вечорами грали на танцях. І всіма силами демонстрували, що ми просунута рок-група, а не якийсь там совковий ВІА. І все було чудесно, і літо вдалося.
Щоправда, за прогул виробничої практики мене позбавили місця в гуртожитку, тож весь наступний семестр я жив там нелегально і ночував під столом на позиченому надувному матраці. Матрац був дірявий, до ранку в нього здувалася подушка, тож десь о 4-й ночі її доводилося надувати, щоб спати далі. Зате мені снилося море і чайки. А до сільськогосподарських машин я відтоді й не наближався.
Андрій Салюк, голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури:
«Найяскравіші спогади – зі Студентського братства»
Я навчався в Політехніці в 1984–1991 рр. Не знаю, як у кого, а в мене була просто неймовірно хороша група, а також справжні друзі в кімнаті, з якими жив. Але все-таки найяскравіші студентські роки – період Студентського братства. Важко вибрати якусь подію – все, що ми там робили, було завжди дуже знаково й важливо.
Тоді ми відчули, що і викладачі, і студенти можуть бути одним великим справжнім колективом, який взаємодіє, співпрацює. Коли було студентське голодування (1990 р.), до нас, до Києва, приїжджали професори Львівської політехніки, підходили поспілкуватися, розпитати, як хто себе почуває. Студенти з інших вишів питали: хто то такі? Коли ми відповідали, що то проректори, декани, завідувачі кафедр, вони із заздрістю на нас дивилися, що ми маємо такий контакт, таку співпрацю. Думаю, ми всі тоді старалися працювати над тим, щоб словосполучення «альма-матер» не було умовне, а дуже реальне, намагалися зробити наш тоді ще інститут, потім університет, кращим – спільно.
З яскравих подій було, звісно, наше студентське голодування, і вибори ректора, й акції протестів проти викладання наукового комунізму, домагання, щоб у нашому виші викладали українською мовою, аби іноземці, які приїжджають до України, по завершенню навчання знали мову держави, в якій навчалися. А ще пригадується, як ми спільно домагалися покращення навчального процесу, як боролися, до речі, разом із адміністрацією, проти корупції й хабарництва окремих викладачів.
Ми видавали свою газету – «Грюндік» – так, як називали популярний серед політехніків невеличкий пивбар на вулиці Грюнвальдської битви. І наше гасло було алегоричне: «Менше піни, більше пива». Уже пізніше, коли я навчався в аспірантурі, зайшов, пригадую, в якихось справах до проректора Станіслава Воронова. Ми говорили на різні теми, згадали і про Братство та про «Грюндік». Каже: «Класна газета була!» Я, відверто кажучи, дуже здивувався: «А Ви що – читали наш «Грюндік»?». «Певно, що читав, – відповів проректор. – Я з вашої газети більше дізнавався про події в Політехніці, ніж із того, що мені доповідали заступники».
Це період неймовірно кольоровий, дуже яскравий для мене. З нашими братчиками ми залишилися добрими друзями й далі активно контактуємо.
Орест Івахів, завідувач кафедри приладів точної механіки ІКТА, професор, випускник 1968 року:
«Час формував із нас однодумців»
Мої студентські роки припали на час хрущовської «відлиги». Наша група була дружна, сильна, серед нас панувала взаємодопомога. Взимку гуртом готувалися до іспитів у гуртожитку і за декілька днів «проганяли» всі питання. Літні сесії поєднували з виїздами до лісу, на озеро, відпочивали, а потім спільно повторювали теми іспиту. У нас була найвища успішність на факультеті автоматики. Лекції, які нам читали російською, конспектували українською. Це заохочувало деяких викладачів перейти на викладання українською.
Ми багато спілкувалися (нині студенти здебільшого «спілкуються» зі своїми айфонами), обмінювалися цікавими публікаціями, позацензурною літературою, захоплювалися поезією «Розстріляного відродження», поезією сучасників, відвідували різноманітні концерти й художні виставки, слухали лекції в Університеті культури при Консерваторії, ходили до картинної галереї й музею українського мистецтва. А ще ми були дуже співочі: на днях народження чи вечірках завжди лунали пісні з різних регіонів України. Співали й у міжвишівському хорі «Гомін», а коли його заборонили, перейшли у хор Політехніки. У вільні дні бували на природі. Влітку могли місяцями бродити Карпатами, знайомилися із містечками й селами Прикарпаття, Закарпаття, відвідували Маківку, Ключ, Берестечко та інші історичні місцини. Особливо полюбляли Гуцульщину. Час формував із нас однодумців.
Петро Яценко, письменник, навчався на радіотехнчному факультеті (1996–2001):
«Студенти 90-х їли хотдоґи»
Студенти вісімдесятих обідали пиріжками на Словацького навпроти Головпошти. Студенти дев’яностих ходили їсти хотдоґи на Січових Стрільців. Хотдоґ по-львівськи був щедрий: у булку клали, крім сосиски або двох, ще цілу гору шинкованої моркви з капустою, посипали накраяними квашеними огірками та кукурудзою, поливали гірчицею, кетчупом та майонезом. Це все крапало, бруднило одяг, було неймовірно смачним і коштувало дві п’ятдесят. Біля віконечка, звідки видавали хот-доґи, завжди стояла черга, під ногами якої була непозбувна масна пляма. Ми ходили їсти хотдоґ до парку Франка. Часто їли по дорозі. Не заляпатися було неможливо, але в комплекті завше йшли серветки. Коли врешті я поїхав за кордон і побачив класичний хотдоґ – булка плюс сосиска – був неабияк розчарований. Коштувало це в кілька разів дорожче й смакувало ніяк. Львівський хотдоґ досі намбер ван у світі в моєму особистому рейтингу.
Потім він подорожчав до трьох із чимось, потім до п’яти з чимось. Я-студент протестував. І поклявся, що ніколи-ніколи більше не спробую його, доки ціна знову не стане «два» і «п’ять». І ось учора опинився неподалік: хотдоґ коштує знову «два» і «п’ять», нехай без коми посередині. Зорі зійшлися. Я взяв два зі собою і поклав на стіл перед сином. Він пожвавився. Тоді спробував їсти і, звичайно, у нього не вийшло: кетчуп і майонез залишилися на його щоках разом із морквою й капустою.»Не так, – сказав я, – гляди!» – і занурив у хотдоґа з розмаху всю бороду, видер зубами з нутрощів булки рожеву й теплу сосиску та зжер її, наче серце ворога: «Зможеш?».
Син подивися на мене зі співчутливою посмішкою. Він з іншого покоління. Він не зміг.
І ще якого дідька тепер у хотдоґ не додають кукурудзи?!
Віктор Корягін, завідувач кафедри фізичного виховання Львівської політехніки:
«Не лише брав участь у дискотеках і КВН, а й організовував їх»
Я вступив до Львівського державного інституту фізичної культури 1961 року, а закінчив його з відзнакою 1968-го – на початку другого курсу забрали на три роки до армії. Був ленінським стипендіатом – отримував гроші на рівні із зарплатнею викладачів. Хоч я навчався на спеціальності «Баскетбол», мусив знати особливості всіх видів спорту і виконати деякі нормативи. Тож крім першого розряду з баскетболу, виконав третій розряд із лижного спорту, гімнастики (її в нас, до речі, викладав сам Чукарін) і легкої атлетики.
Під час навчання займався науковою роботою – досліджував психологічну реакцію спортсменів під час тренувань і змагань. Із навчанням у нас було дуже строго: якщо хтось пропускав пари, то декан мав право зняти стипендію. Через жорстку дисципліну й бажання досягти спортивного результату мало хто сачкував.
Улітку, на канікулах, ми добровільно їздили в будівельні загони й табір «Артек». Я організовував роботу студентів на будівництві очисних споруд у Сургуті. Моїм завданням було знайти взаєморозуміння з прорабом, щоб закрити наряди. Я старався знайти такі роботи, що оплачувалися якнайліпше – наш загін заробив найбільше грошей. Зароблену тисячу карбованців (стипендія становила 45 крб) витратили на їжу й одяг. Кошти на спортивну форму, збори забезпечувало нам спортивне товариство «Буревісник», яке об’єднувало всі виші. Шкода, що тепер нема такої організації – усе фінансує або Політехніка, або кафедра фізвиховання.
Не пригадую, щоби ми святкували День студента, а ось дні народження в гуртожитку – так. П’янок не було. Взагалі в нашій групі ніхто не пив і не курив. Спиртне вживали в помірній кількості хіба на великі свята. Щосуботи в інституті відбувалися дискотеки, на які приходило все місто. Були й спортивні вечори, і вікторини, КВН (тримали першість у Львові) та інші розваги. Я не лише брав участь у дискотеках і КВН, а й організовував їх. Потанцювати можна було і в гуртожитку. Крім цього, там діяв Клуб любителів теорії спорту, його провадив один із професорів мого інституту.
Хоч студентські роки й найкращі, та вони були непрості – після пар, що починалися рано, наставали тренування, а вночі інколи доводилося підпрацьовувати, скажімо, розвантажувати вагони.
