Люди мало говорять про дерева, а ще менше з ними розмовляють... Скажете, що дерева не мають ні вух, ні рота, як з ними вести розмову? І взагалі, що це за божевілля таке? А ні, не божевілля, бо достатньо лиш заплющити очі, доторкнутися до кори дерева, і можна відчути те, що наука називає інтуїтивною комунікацією або секретом дзеркальних нейронів.
Насправді дерева розмовляють між собою, бо вони теж соціальні живі істоти. Мова дерев повна інформації про умови їхнього життя, вони говорять про те, чи добре їм, а чи погано. Посилають свої оповіщення через корені, що об’єднують їх у єдину мережу всіх представників одного виду. Ці сповіщення поширюються не тільки через хімічні сполуки, а через електричні імпульси, що рухаються зі швидкістю один сантиметр на секунду. Також дерева говорять через проміжне залучення грибів, які є своєрідним інтернетом лісу. Дерева викидають ароматичні речовини через листя, які теж несуть у собі інформації. Коли дерево зазнає атаки збоку якихось шкідників, то воно виділяє на боротьбу з ними певні сполуки, які стають для інших дерев сигналом для мобілізації.
Та найцікавіше, що дерева здатні говорити також звуковими хвилями! Прилади реєструють тихе потріскування коренів за частоти 220 герц. Щоразу, коли корені чують це потріскування, то вони спрямовують свої кінчики коріння у відповідний бік, наче розвертаючи голову до співрозмовника... Тому, гуляючи лісом, можна почути тихе потріскування, яке, можливо, є не просто вітром, а своєрідною розмовою дерев… Принаймні, це одна із теорій, про яку значно більше можна дізнатися у книзі німецького лісника й професора Петера Воллебена «Таємниче життя дерев».
А ще цікавий факт, що на планеті Земля росте десь понад три трильйони дерев. Це більше, ніж зірок у нашій Галактиці! На кожну людину припадає понад 400 дерев. Чому тих дерев так багато? Бо вони одні з тих, хто роздає життєдайний «wi-fi» — безцінний кисень! Одне дерево за рік може виробити 100-200 кг кисню. А цього достатньо для дихання людини впродовж цілого року. Також всього лиш одне дерево може поглинути за рік стільки вуглекислого газу, скільки виробляє автомобіль за час пробігу у 30-40 тис. км. Саме тому кажуть, що за життя таки варто посадити мінімум одне дерево.
Дерева є чи не найбільш живучими великими організмами на Землі, деякі з них можуть жити тисячі років. На Землі досі ростуть декілька дерев, що старші за Єгипетські піраміди. Так, у Львові таких немає, але натомість росте декілька дерев з історією, яка тягнеться ще з позаминулого століття. Ці мовчазні спостерігачі всіх тих разючих змін бачили і чули так багато історій довкола себе, що могли б нам щоночі перед сном розповідати щось дивовижне замість чергового Голлівудського фільму чи серіалу.
Розповімо вам одну таку історію.
Її розказав нам студент Іван. З метою захищення персональних даних, його ім’я змінено. Іван серед тих студентів, які дуже люблять експериментувати. Молодого винахідника надихає Ілон Маск і сам він не проти створити свій Тесламобіль, але його більше цікавить комунікація. Іван працює над створенням приладу, що вловлює різноманітні електро-магнітні та хімічні хвильки, які посилають всі живі об’єкти довкола нас.
Тож одного літнього дня Іван вирішив пообідати на лавці біля найвідомішого дерева Львівської політехніки — старого й великого дуба при вході у навчальний заклад. За якихось 10-20 років йому буде 200 років! 30-метрове дерево своїми тінями добре ховає від спеки, а медитативні співи птахів, які живуть на ньому, замінюють музику у навушниках. Іван їв свій бутерброд та вирішив вчергове випробувати свій прилад. Тому одягнув пристрій, який нагадує шолом з навушниками, на голову й під’єднав його до свого ноутбука та став слухати…
Раптом, жуючи свій бутерброд, якийсь нахабний голуб вирішив поцупити шматок їжі прямо з рота хлопця! Зробивши швидкий маневр, щоб прогнати злодія, у студента випав з голови його пристрій-шлом… Іван вже думав, що все, кінець його мріям, та коли знову одягнув прилад на голову і увімкнув, то помітив щось дивне.
Звичний шум, який він чув до того, почав бути зовсім незвичним. Побавившись трішки з кодом своєї програми, хлопець почав чути не якесь тріскотіння, а чіткі слова…
— Ті голуби, вічно вони дошкуляють всім. — почув Іван у навушниках басистий голос.
— Ого! Хто це сказав? — мовив хлопець у свій динамік, а прилад послав сигнал далі.
— З ким я розмовляю? Невже це ти, Сократе? Гриби знову об’єднали нас?
— Ні, це не Сократ. Це Іван!
— Іван… Не знаю такого дерева… Ти де ростеш?
— Я не дерево! Я людина, студент, вчуся тут.
— Людина? Я не пам’ятаю, коли розмовляв востаннє з людиною… Але багато вас біля мене тут було і досі є. Ви цікаві дерева, вмієте ходити…
— Бо ми люди, але це неймовірно, я розмовляю з деревом! Мій винахід працює!
— Винахід, так, це слово мені знайоме. Всі дерева мріють про ви..на..хід.
— Що? Чому?
— Бо ми хочемо ходити. Серед дерев існує легенда, що наш Творець одного дня прийде і скаже: «Ви на хід! Йдіть і ходіть!»
— А хто ваш Творець?
— Той, хто посадив нас у землю…
— То це напевно була людина.
— Така як ти?
— Так.
— Тоді скажи мені, щоб я міг ходити!
— Е-е-е, не можу, я не ваш Творець…
— А ти знаєш, коли він буде? Бо я вже багато років тут росту.
— Ні…
— Шкода.
— Ви казали, що ваш друг дерево називається Сократ, а як вас звати?
— Аристотель.
— А звідки ваші імена?
— Кажуть, колись дерева всі були пов’язані і любили підслуховувати людей, коли вони ще з нами говорили. Так ми наслухалися ваших імен. Але з часом, дерев ставало все менше, люди все менше говорили з нами і цей зв'язок зник… Залишилися лише його уривки.
— Як з вашим другом Сократом?
— Так, але він вже років десять не виходив на зв'язок… А мої друзі дитинства.. Так жаль, що їх більше не чути.
— А про що ви говорили з ними?
— Про життя. У мене життя тут добре. Я пам’ятаю, як почав рости, то довкола було дуже багато дерев. Це був сад чудових запашних друзів. Нас було багато тоді молодих, зелених, але й були старші, які розповідали нам про це місце. Казали, що тут справжній рай, що люди, які називали себе графами, берегли сад від всіх шкідників. Я швидко ріс, ставав все міцнішим. Біля мене був старший друг і я не спішив дорослішати. Та якось…все змінилося. Рай зник. Люди стали викорчовувати дерева, різати нас і робити тут щось, що не було садом. За декілька років зникло багато моїх друзів і мій старший товариш, який навчав мене, — він теж зник… Я залишився сам і вирішив, що, можливо, дерева почали ходити і пішли далі. Тому став рости ще швидше, щоб мати більше можливостей їх побачити. Та скільки б я не ріс, старих друзів вже не було. Натомість з’явилися молоді нові. Біля нас почали ходити дуже багато таких, як ти, людей у кам’яні стіни, що виросли на місці саду. Ці люди були різні: і хороші, і погані. Я відчував, як біля мене люди дізнавалися чогось нового, веселилися, любилися, раділи життю, але й також відчував, як біля мене люди воювали, пускали одне в одного смерть… У такі моменти я залягав у сплячку, бо не хотів відчувати всього того зла. Та вже багато років тут спокійно і я можу роздумувати про своє життя.
— Цікаво… А чи пам’ятаєте якісь особливі дні?
— Особливі дні… Так, пам’ятаю день, коли вже кам’яні стіни були зведені і багато людей зібралося. Вони тягнули якісь довгі металеві гілки і дуже раділи тому, що говорили з одне одним на відстані. Не знаю чому це так зацікавило людей…
— А я знаю! Нам про це розповідали. Це було у 1877 р., у рік, коли головний корпус Політехніки звели, тоді відбулася, здається, перша у всій Австро-Угорщині публічна лекція з демонстрацією телефону. Але зараз уточню.
Хлопець заліз у свій телефон та знайшов у Гугла інформацію, яку озвучив вголос:
— «Зала головного корпусу була з’єднана двома мідними дротами з амфітеатральною аудиторією будинку хімії. Демонстрація відбулася успішно. Багато присутніх на ній переконалися, що можна розмовляти на відстані».
Дерево нічого не відповіло і замовкло.
— Ви ще тут?
— Так-так, я почав згадувати…
— Що ви ще згадали?
— Вусату людину, яку всі боялися і всі чекали. Він курив біля мене, досі пам’ятаю той особливий аромат диму, якого більше ніколи не відчував.
— Ого, а це, напевно, ви говорите про Франца-Йосифа І, який відвідував університет. Ґуґл каже, він любив курити.
— Хто такий Ґуґл?
— Друг всіх студентів.
— Друг… Пам’ятаю людину, яка любила говорити загадковою мовою цифр, всі його слухали, хоч не всі розуміли, але підтримували, бо були його друзями. Він часто ходив біля мене.
— Хто ж це був?
— Не знаю, його мова була повна символів.
Хлопець задумався, а тоді випалив:
— А я можу посперечатися, що це був професор Стефан Банах! Один з моїх кумирів, він дуже посприяв загальному розвитку математики, зокрема, функціональному аналізу, він часто мав зустрічі у неформальній атмосфері та любив за кавою чи на природі роздумувати про таємниці Всесвіту.
— Це тобі Ґуґл сказав?
— Ні, це я сам знаю, вивчаю математику – мову цифр і символів. А от ґуґл пише, що Банах якось сказав: «Математика є найгарнішим і найпотужнішим витвором людського духу».
— Дух… Тут багато духів залишилося.
— Ви про що?
— У погані часи, коли багато зла було, тут чимало людей відійшло у світ духів.
— Так… А тепер ви, напевно, говорите про часи світових воєн. Тоді Політехніка була військовим госпіталем і справді багато людей, які потрапляли сюди, навіки тут і залишалися, принаймні, їхні душі, якщо такі є.
— Вони є!
— Звідки ви знаєте?
— Деякі речі складно пояснити, але вони є.
— Так само, як і розмову з вами…, Аристотелю.
— Ти знаєш, Іване, за весь цей час я зрозумів одну дуже важливу річ…
— Яку?
— Що життя – це…
Студент Іван так і не почув відповідь на вічне питання, бо вредний голуб сів на лице студента і сон зник. Виявилося, що його пристрій так і не запрацював, а від їжі у час обідньої фієсти Іванові захотіло полежати і подрімати на лавці у тіні найстарішого дубу Політехніки.
Така от історія чи навіть мрія. Може це і байка, а може і правда. Це вже вам вирішувати, де закінчується наука, а починається магія мистецтва, «litteris et artibus»!
