Ярослав Данило, старший викладач кафедри технічної механіки і динаміки машин (донедавна кафедри деталей машин) ІІМТ вже 32 роки працює у Політехніці. Залюблений у свою роботу, в історію свого краю, його відомих людей.
Щоб не блудити у лабіринтах знань
Отримавши спеціальність «Автомобілі і трактори» на кафедрі автомобілів механіко-машинобудівного факультету, вступив в аспірантуру на кафедрі деталей машин. Свою кар’єру розпочинав інженером НДЛ-38. Згодом, отримав посаду молодшого наукового співробітника, пізніше – асистента кафедри. Мав щастя працювати поруч із нині покійним професором Володимиром Павлищем, якого згадує з великою теплотою. Імпонували його толерантність, ерудиція, компетентність, чудове знання свого предмета, тактовне ставлення до підлеглих і студентів, висока вимогливість до себе і до підлеглих.
Ярослав Ярославович небезпідставно вважає, що «робота має приносити задоволення». На його думку, – «студент – основна людина, заради якого наш університет існує», хоча «це зовсім інше покоління, яке має набагато більше можливостей в навчанні. А попри це, у них нині набагато більше спокус у житті. Якби вони ще розуміли, що ці спокуси – другорядні після навчання, то це було б унікальне покоління».
– До них треба ставитися мудро, і саме викладач має вивести їх на правильну дорогу, аби вони не блудили у лабіринтах знань, навчити їх розуміти свій предмет, – говорить мій співрозмовник. – Загалом, усі студенти хороші, а одиниці – унікальні. Коли ж маємо якісь прогалини, то це вже біда школи, що не зуміла підготувати своїх випускників до дорослого життя. У мене теж не все спочатку було гладко. Пригадую, на першому ж занятті з хімії не зміг відповісти на жодне запитання викладача, а вже через місяць я знав так, як і найкращі студенти на курсі: допомогли студентська бібліотека і працівники кафедри хімії. Нині ж, у час високих технологій, нема нічого, чого студент не міг би отримати, було б лише бажання. До речі, викладач теж має швидко перебудовуватися, бути гнучким, кваліфікованим.
Ярослав Ярославович працює із другими й третіми курсами, іноді зустрічається з ними ще й на четвертому. Свій предмет знає досконало і вміє скеровувати навчальний процес у творче русло. Каже, що зі студентами «працювати легко, особливо, коли вони тобі довіряють. Я добре знаю, як їм краще засвоїти предмет, витративши на це небагато часу. Сама робота зі студентами, хоча й вимагає неабиякого терпіння, приносить мені задоволення, а ще – добрий кінцевий результат. Приємно працювати з тими, хто хоче щось знати. Гірше з тими, хто не розуміє, чому опинився в Політехніці і не знає, що з тим робити далі».
Пізнати правдиву історію
Ярослав Данило – людина багатогранна і має чимало захоплень. Його можна побачити з фотоапаратом у найрізноманітніших місцях, на різних подіях, де він фіксує цікаві моменти, визначних людей. Його болить трагічна історія рідного краю, гордиться тим, що з його малої батьківщини походять родини Шептицьких, Фредрів, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Франко. Дякує долі, що посилає йому непересічних, а часом і легендарних людей, знайомиться з історією Закерзоння. Світлини і свої враження викладає у Фейсбуці.
– І досі бережу чудові спогади про моє село Стар’ява, що на Старосамбірщині, де я народився і часто туди навідуюся. Там серед прекрасної природи і родини формувалося моє ставлення і розуміння життя, – зізнається Ярослав Ярославович. – Мене здавна дуже вабили гори, але лише ставши аспірантом вперше зустрівся з ними зблизька. У тій першій мандрівці в мені наче щось ворухнулося в серці, у свідомості, хоча ще не зміг зрозуміти, що саме так схвилювало. Лише згодом зрозумів, що це так, як і у житті: після кожної підкореної вершини виникає непереборне бажання піднятися на наступну. Поступово, читаючи літературу про наші краї, знайомлячись із повстанцями, почав уважніше приглядатися до землі, рясно вкритої різним ямами з дерев’яними зрубами, навчився бачити закриті для стороннього ока незначні деталі, «читати» ліс, відчувати його, пізнавати з його допомогою правдиву історію. У лісі, поблизу нашого села, до прикладу, спочиває близько ста повстанців, серед яких 12 – із сотні Наконечного-Орленка, адже тут була їхня остання криївка. Нині часто відвідуємо з друзями місця останніх подвигів українських Героїв й інколи натрапляємо на ще не обстежені місця.
А до того ж Ярослав Данило пізнає історію через знайомство з цікавими людьми в університетському «Орфеї», де є хористом, у поїздках на колишні українські землі, що нині належать Польщі. Життя, впевнений він, «весь час вчить своєї мудрості: не бути підлим, заздрісним, злопам’ятним, недоброзичливим». Йому дуже важливо мати «внутрішній спокій, не робити нікому зла, отримувати задоволення від праці і завжди залишатися Людиною».
Мені на думку спали рядки з вірша Василя Симоненка: «Мріяти й шукати, доки жити», які якнайкраще характеризують спосіб життя Ярослава Данила.