Коли емоції від презентації мемуарного видання «Товариство, яке змінило Політехніку» вляглися, ми попросили його укладачку і редакторку Ярославу Величко розкрити таємниці роботи над ним.
– Ярославо Осипівно, як і коли з’явився задум видати історію нашого Товариства?
– Задум виник десь 2,5 року тому на засіданні ради Товариства, бо, як писала геніальна Ліна Костенко:
«Історію ж бо пишуть на столі.
Ми пишем кров’ю на своїй землі…».
Ми вирішили порушити цю сумну традицію й свою історію залишити на папері, щоб майбутні покоління знали про неї не зі смартфонів і сайтів, а з друкованого слова, бо техніка може вийти з ладу, а книжка залишиться на віки. Тож запропонували нашим просвітянам, котрі були учасниками буремних подій 80‒90 років минулого століття і брали участь у відродженні «Просвіти», поділитися своїми спогадами.
– Чому саме Ви взялися упорядковувати ці матеріали?
– Я не планувала бути редактором чи упорядником видання. Просто просвітяни надсилали свої спогади на мою електронну адресу. Вони виявилися дуже цікаві. Навіть ті самі події кожен автор подавав через призму свого бачення й своєї участі в них. Деякі статті були без заголовків або просто: «Стаття до книжки», і це тоді, коли в самих текстах були чудові фрази, які просилися в заголовок. То я й запропонувала їх авторам. Деякі спогади були великі за обсягом, а я з власного досвіду знаю, що читачі краще сприймають тексти, поділені на частини. То я дала їм підзаголовки. А ще – за 45 років редакторства в мене з’явилася професійна звичка: читаючи, виправляти помилки. Мені було легко працювати з цими матеріалами, бо події, про які йшла мова, відбувалися на моїх очах, у більшості з них я брала безпосередню участь.
Коли через певний час голова «Просвіти» запитала мене, як справи з наповненням книжки, я відповіла, що можна було б передавати у видавництво на редагування й верстання, але ще не всі здали свої спогади. А Христина Василівна здивовано каже: «А нащо редагувати, якщо їх читали Ви?». Я відповіла: «Якщо так вважаєте, то ми можемо в редакції зверстати книжку й передати у видавництво лише на тиражування». Ось так, не претендуючи на роль упорядника, я ненароком стала ним.
– Розкажіть про структуру книжки, за яким принципом Ви укладали її.
– У міру надходження текстів я групувала їх відповідно до тематики. Ось, до прикладу, Христина Бурштинська зробила екскурс у 150-річну історію організації, розповіла про її велику просвітницьку роботу серед широких верств населення, роль у формуванні національної свідомості українців, у національно-визвольній боротьбі за незалежність, про знаних діячів просвітницького руху, про те, як радянська влада заборонила Товариство, репресувала його провід й активних просвітян.
А професор Орест Івахів, ніби продовжуючи її думку, описав, як повоєнна патріотична українська молодь виховувалася на традиціях «Пласту» й «Просвіти», хоч формально ці організації вже не існували. Його покоління брало активну участь у різноманітних творчих і спортивних товариствах, відвідувало концерти, театральні вистави та виставки, гуртувалося під проводом доцента Політехніки Юрія Сітницького, прадід якого Йосип Заячківський був одним із засновників «Просвіти», а батько воював в УГА.
Отак само собою склалося, що ці обидва матеріали об’єдналися в розділ «Просвіта» в історії України».
Розділ «Відродження» уклала зі спогадів про те, як «Просвіта» відродилася під назвою Товариство української мови. Ними поділилися тодішній аспірант будівельного факультету, член обласної ради Товариства й ініціативної групи зі створення Товариства Ігор Кархут, а також перший голова осередку ТУМ у Політехніці Олег Гринів. Про повернення історичної пам’яті українцям, про відкриття у вестибюлі головного корпусу стели «Борцям за волю України» написав тодішній директор бібліотеки краєзнавець Олександр Шишка. Ірина Ключковська розповіла, як «Просвіта» увійшла в її життя і як вона поєднала просвітницьку місію з роботою Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою. Христина Бурштинська змалювала картину діяльності Товариства від його створення і до нинішніх днів.
Про перехід Політехніки на українську мову викладання, науки, документування і спілкування написали тодішній завідувач кафедри української мови Геннадій Вознюк, перший голова мовної комісії Товариства Ростислав Білосевич, про нові виклики, які ставить перед нами час, – професорка Ірина Фаріон і голова термінологічного комітету Богдан Рицар. Ці спогади згруповано в розділ «Утвердження української мови».
Матеріали про участь просвітян у перших мітингах і демонстраціях, Українській хвилі єдності, поїздці на святкування 500-ліття козацтва, підтримання Студентської революції на граніті, агітаційну і просвітницьку роботу напередодні референдуму за Незалежність, участь у Помаранчевій революції і Революції гідності, допомогу родинам Небесної сотні і воякам, пораненим у російсько-українській війні, об’єднала в розділ «У боротьбі за державу». Авторами цих спогадів є Орест Кунтий, Лідія Гриценко, Галина Захарчин, Тарас Жеплинський, Надія Любомудрова. А Володимир Яремко подав розгорнуту документальну хроніку подій кінця 80-х ‒ початку 90-х років.
Про поїздки на Маківку, Шевченківськими й Франковими місцями, на Соловки і в Сандармох, на українські землі, які тепер належать Польщі, та інші, які організовували чи в яких брали участь наші просвітяни, розповіли Тетяна Пасович, Галина Захарчин, Корнелія Товстюк, Тетяна Крушельницька, Леонід Сніцарук, Орест Кліщ, Наталія Павлишин. Цей розділ називається «Дорогами української слави і пам’яті».
Про велику просвітницьку роботу в структурних підрозділах (ІНЕМ, ІХХТ, ІБІД, ІІМТ, ІТРЕ, НТБ), колективів художньої самодіяльності, музею історії Політехніки, редакції газети «Аудиторія» та інших, які стали справжніми осередками духовності, написали Лідія Гриценко, Оксана Козій, Галина Захарчин, Михайло Шпак, Богдан Білінський, Любов Закалик, Корнелія Товстюк, Зеновій Стоцько, Михайло Олійник, Зенон Боровець, Леонід Сніцарук та інші. Я так і назвала цей розділ – «Осередки духовності».
Свої спогади я писала, гортаючи старі підшивки від «Радянського студента» до «Аудиторії», бо наша газета завжди була і є не тільки літописом Львівської політехніки, а й «Просвіти». А в газеті вже багато років є така рубрика – «люди університету». І я запримітила, що майже всі викладачі, науковці та інші працівники, які досягли успіхів у своїй професійній діяльності, є членами «Просвіти». Тому подала ці матеріали в книжку, щоб читачі побачили наших просвітян, так би мовити, зблизька. Цей розділ назвала «Просвітництво – це наш спосіб життя». А також зібрала всі важливі документи Товариства за минулі 30 літ і розмістила їх у Додатках.
– Чому Ви вибрали для книжки таку назву?
– Бо так воно є! Адже коли 14 грудня 1988 року ми створювали Товариство української мови, Політехніка називалася «Львівський ордена Леніна політехнічний інститут імені Ленінського комсомолу» і була зросійщеним навчальним закладом, у якому, як нас переконували, «історично склалася українсько-російська двомовність». Сьогодні – це Національний університет «Львівська політехніка» – український за духом і формою. Коли в дні ГКЧП з ініціативи Товариства української мови, Руху й профкому розпорядженням ректора Юрія Рудавського з Політехніки було виселено партком і комітет комсомолу, саме наше Товариство взяло на себе всю культурно-виховну й просвітницьку роботу й успішно реалізує її досі. Товариство української мови розпочинало свою діяльність в умовах конфронтації з адміністрацією. Сьогодні «Просвіта» – надійний партнер Львівської політехніки, взаємодіє з нею на всіх ділянках навчальної, наукової і виховної роботи. А найкращу відповідь на це питання дають матеріали книжки. Бо «Просвіта» змінила не тільки Політехніку, а й усіх нас.
– Книжка чимала за обсягом (608 сторінок), щедро ілюстрована, має гарне художнє оформлення. Звідки Ви взяли стільки фотографій, хто придумав дизайн, хто автор обкладинки?
– Зазвичай, світлини до своїх спогадів давали автори, багато фотографій я взяла з архіву редакції тижневика «Аудиторія», унікальні фотографії, на моє прохання, люб’язно надав світлої пам’яті Любомир Криса. Дизайн придумала сама, однак радилася з очільницею нашої «Просвіти» Христиною Бурштинською і відповідальним секретарем редакції Христиною Веселою. Я робила цю книжку з любов’ю і дуже хотіла, щоб вона була не лише цікава, а й гарна, щоб її хотілося взяти в руки і прочитати. Щодо обкладинки, то спершу в мене ніяких ідей не було. А якось погожого осіннього дня проходила вулицею Просвіти, небо було голубе й чисте, дерева навколо аж виблискували золотом, і пам’ятник виглядав ніби на фоні рідного українського прапора. Я зрозуміла – такою і буде обкладинка книжки.
