У переддень вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років академічна спільнота університету провела в головному корпусі Львівської політехніки реквієм скорботи і долучилася до загальнонаціонально-міжнародної акції, запаливши свічки у пам’ять про українців, які загинули страшною голодною смертю через злочинний комуністичний режим.
У вступному слові ректор Львівської політехніки Юрій Бобало зазначив, що Голодомор 1932–1933 років – це страшна сторінка в історії українського народу:
– Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять тих людей, які загинули в ті часи від страшного голоду в Україні. На цих землях, де ми зараз живемо, тобто на землях Західної України, Голодомору не було, і жителі Західної України робили все можливе й неможливе, щоб наслідки голоду в центральних, східних і південних областях були якомога менші. Часи змінюються. Зараз настали інші часи, але цей ворог, який був винуватцем голоду в Україні, на жаль, залишився. Ми знаємо, який геноцид і яка трагедія українського народу знову відбувається на Сході та Півдні України. Тому, коли говорити про геноцид і Голодомор, ми скоріш за все маємо право говорити про ті геноциди і голодомори, які відбувалися століття тому з вини наших східних сусідів і які відбуваються зараз. Найголовніший урок, який ми повинні винести з цього всього, – потрібно щось міняти. Сусіда поміняти не можемо, але принаймні знищити те, що приносить на наші землі біду та горе, ми повинні. Слава Україні!
Атмосферу скорботного реквієму створювали музиканти Народного камерного оркестру «Поліфонія», які виконали чуттєві мелодії, зокрема твори Мирослава Скорика та Джона Вільямса (всесвітньо відомий саундтрек із фільму «Список Шиндлера»).
Голова Товариства «Просвіта» Львівської політехніки, почесна професорка університету Христина Бурштинська розповіла про складні й трагічні сторінки нашої історії, зазначивши, що те, що було 90 років тому, і те, що переживаємо сьогодні, – події однієї ідеології:
– Нас вбивали тоді голодом, нас сьогодні вбивають ракетами. Але ми одне одного підтримуємо, ми стали міцнішими, і як тоді наш народ вистояв, втративши мільйони, так і на цій війні ми обов’язково вистоїмо. Голодомор 1932–1933 років названий геноцидом. Слово це подав до міжнародних інституцій, можна сказати, наш земляк, який навчався юриспруденції у Львівському університеті, – Рафал Лемкін. Власне, він запропонував назвати такого типу злочини геноцидом. Цей термін об’єднує два слова: з грецької «народ» і з латинської «вбивати». Вбивають народ. У 1932–1933 роках в Україні вбито 7 мільйонів українців, а за її межами – 3 мільйони...
Смисловим центром реквієму стала двометрова картина художника Охріма Кравченка «Голод в Україні. Скорбота», створена ще 1972 року. Її виставили перед входом до Актової зали. Про значення та історію цього полотна розповів син Охріма Кравченка, Ярослав, який є професором Львівської академії мистецтв:
– 90 років від жахливої трагедії, яка червоно-чорними кольорами проходила через усе ХХ століття. Це трагедія, про яку в Радянському Союзі не дозволялося ні говорити, ні згадувати. До грудня 1987 року про Голодомор офіційно було заборонено говорити, бо вважалося, що це все «вигадки українських буржуазних націоналістів», і тому можна було дістати 10 років тюрми за згадку про Голодомор. Уявіть собі, яку треба було мати сміливість та громадянську мужність, політичні переконання, щоб у 1972 році підійти до виконання цього твору. Не маленького малюночка, який можна десь покласти в акварельний альбом, а підійти до задуму творення двометрової композиції, присвяченої темі Голодомору. До того ж 1972 рік – це був початок комуністичної чистки в Україні. Тоді були заарештовані Ірина й Ігор Калинці, Богдан Горинь та інші. У той складний період Охрім Кравченко звернувся до цієї теми. Чому? Бо він завжди був переконаний у правдивості своїх дій. Вихований у майстерні Михайла Бойчука, він здобув високу професійну освіту і водночас велике відчуття свідомого українця. За це він дістав також свої 10 років заслань… Він був дотичний до Голодомору, бо частина його і моєї родини вимерла на Київщині через голод, однак залишився живий і пам’ятав про це. У 1972 році, розуміючи, що ця робота не піде в люди і ніхто її не побачить, він все одно намалював це полотно. Що ми бачимо тут? Україна-Богородиця, Україна-мучениця, Україна-заступниця (Оранта). Ця робота роками стояла повернута до стіни. Лише добрі знайомі могли її побачити. У 1990 році її представили в Національному музеї. Це сильна робота, виконана в техніці українського фрескового живопису, яка продовжує традицію давнього українського стінопису і давнього українського іконопису.
На завершення години реквієму, за традицією Львівської політехніки, працівники і студенти університету разом запалили у пам’ять про жертв Голодомору свічки й виставили їх на сходах перед входом до головного корпусу.
