Анатолій Дружинін – знаний науковець у галузі сенсорної електроніки, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри напівпровідникової електроніки. Понад 50 років навчає студентів, за цей час отримав більш ніж 40 авторських свідоцтв на винаходи та патенти України, опублікував понад 700 наукових праць, серед них 150 індексованих у наукометричній базі Scopus, а індекс Гірша 16.
Крім того, Анатолій Олександрович – директор науково-дослідного центру твердотільної електроніки та сенсорів (НДЦ «Кристал») Національного університету «Львівська політехніка» і науковий керівник лабораторії сенсорної електроніки, де виконують роботи за міжнародними та державними науково-технічними програмами. Також він багато років керує держбюджетною тематикою Міністерства освіти і науки України та госпдоговірними роботами.
Про це спілкуємося з науковцем.
– Як розпочався Ваш шлях у науці?
– Ще під час навчання у школі цікавився наукою, зокрема фізикою, вона була вище за інші мої уподобання. Усе життя люблю долати певні бар’єри. Перша наукова публікація здається чимось недосяжним, доки її не напишеш. Далі набуваєш досвіду, ставиш нові цілі, які є важкі лише на перший погляд. Мені подобається бути націленим на результат. Так я став кандидатом наук, згодом доктором наук і розвивався далі у своїй галузі.
– Розкажіть трохи про наукові здобутки.
– Моя наукова діяльність – це створення пристроїв, електронної техніки, перетворювачів фізичних величин, ще їх називають датчиками. Спільно з українськими науковцями здобув Державну премію за виготовлення мікроелектронних датчиків нового покоління. Це досягнення, яким я пишаюсь. Також приємно було дістати звання «Заслужений діяч науки і техніки України», Державну стипендію видатним діячам освіти, нагрудний знак «Відмінник освіти України». Були й почесні грамоти, подяки, а не так давно отримав цінний подарунок від ректора Львівської політехніки. Приємно знати, що твою роботу бачать і цінують. Та найвартісніше для мене є застосування моїх напрацювань у науці й те, що студенти навчаються за моїми підручниками, монографіями та посібниками.
– Яка подія для Вас найважливіша з-поміж усіх?
– Це зовсім не стосується науки. Найважливіше – поява на світ мого правнука. Йому всього чотири місяці й через пандемію ми бачилися лише онлайн, та я з нетерпінням чекаю моменту, коли зможу його обійняти.
– У світі практикують відокремлення наукової діяльності від викладацької. Якби Ви мусили вибрати щось одне, що б це було?
– Це складний вибір, бо я вже звик до поєднання. Мені цікаво досліджувати, вивчати й паралельно навчати студентів. Мабуть, на сьогодні обрав би викладацьку роботу, адже маю напрацювання та навички, якими хочу поділитися з молодими науковцями й студентами.
– Чому варто працювати в науці?
– Як диктує світова практика – наука має розвиватися, щоб сприяти науково-технічному прогресу. Коли ми працюємо над цим, то дбаємо про розвиток галузі сенсорної напівпровідникової електроніки, а далі впроваджуємо щось корисне й для нашої держави. Часто розмовляю на цю тему зі студентами, і, як показує досвід, вона дає результати. Адже майже половина викладачів нашої кафедри є мої вихованці. Розпочинали студентами, а нині вони вже у статусі кандидатів і докторів наук.
– Чим Ви захоплюєтеся поза професійною діяльністю?
– Люблю садівництво, маю кілька дерев у саду, доглядаю їх. Та в мене не так багато вільного часу, чого часто не схвалюють рідні, мовляв, багато працюю. Але я не можу інакше, це вже давно стиль мого життя.
– Яке Ваше життєве кредо?
– Бути корисним, щоб своєю роботою вносити лепту в розвиток кафедри, можливо, й держави.
