9 травня 2024 року росія розпочала чергову ескалацію російсько-української війни — наступ на прикордонні регіони Харківської області. Це не стало (чи принаймні не мало стати) несподіванкою для української влади та українського суспільства, адже про підготовку до такого наступу активно говорили як усередині нашої держави, так і в середовищі наших міжнародних партнерів.
Микола Бучин — доктор політичних наук, професор кафедри політології та міжнародних відносин Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки, дає політологічний аналіз бойових дій на півночі Харківщини.
Зрозуміло, що події на півночі Харківщини варто розглядати в контексті позитивного для України голосування в Конгресі США, результатом якого стало виділення для нашої держави рекордної суми військової допомоги обсягом майже 61 мільярд доларів. У цьому контексті було очевидно, що росія намагатиметься активізувати бойові дії якомога швидше, поки американське озброєння ще не встигло потрапити до рук наших захисників. Крім того, окрилена певними успіхами на Донбасі, російська армія прагнула розвинути успіх і на інших ділянках фронту.
Аналізуючи результати російського наступу на півночі Харківщини, варто зазначити, що вже за перший день бойових дій ворог захопив шість прикордонних сіл і територію розміром майже 80 квадратних кілометрів. Згодом темпи просування ворожої армії істотно знизилися, проте ініціатива на боці ворога, який поступово, хоч і повільно, просувається в напрямку Харкова, підійшовши, зокрема, до північних околиць українського міста Вовчанськ.
У цьому контексті виникає закономірне питання щодо того, наскільки успішними були дії з боку як ЗСУ, так і російської армії на півночі Харківщини. Проте хочу одразу ж наголосити, що за такий короткий час (на момент написання статті бойові дії на півночі Харківщини тривали лише п’ять днів) робити якісь остаточні висновки і зарано, і некоректно. Ускладнює проблему й той факт, що оцінка успішності залежить і від кінцевих цілей та стратегії воюючих сторін. Крім того, результати російського наступу на Харківщині поки що неоднозначні. Адже ворог має певні територіальні досягнення, однак назвати їх проривними (чи, навпаки, не вартими уваги) наразі не можна.
З одного боку, аналізуючи досягнення росіян, можна пояснювати це такими факторами, як тривала відсутність (майже пів року) американської допомоги; недостатній рівень нашої підтримки з боку європейських партнерів, військово-промисловий комплекс яких виявився значною мірою неготовим до війни такої інтенсивності; значна перевага ворога як у чисельності особового складу, так і в озброєнні загалом; наявність у російської армії ініціативи на полі бою тощо.
З іншого боку, територіальні успіхи російської армії є дещо незрозумілими з огляду на такі фактори, як наявність у наших військових досить значного часу (близько півтора року) для максимального оборонного укріплення прикордонних регіонів Харківщини; наявність інформації про плани ворога щодо наступу на півночі Харківської області; залучення до російського наступу доволі скромного (за оцінками нашого ж військового керівництва) ударного кулака ворога, чисельність якого становить близько 50 тисяч солдатів; офіційні повідомлення української сторони (як напередодні російського наступу, так і в його процесі) про те, що напад не варто вважати серйозною загрозою, оскільки такими силами ворог не зможе добитися значних досягнень на Харківщині тощо.
Особливо емоційним і резонансним залишається питання про оборонні укріплення на півночі Харківщини. Противники влади стверджують, що у прикордонній зоні Харківської області дуже мало оборонних укріплень або ж їхній стан далеко не задовільний. Відтак вони звинувачують військове керівництво в некомпетентності, а політиків — у корупції, яка «з’їла» результати укріплення півночі Харківщини. Крім того, дехто закидає українському керівництву невиправданий оптимізм, що призводить до нехтування питаннями оборони. Хоча, на думку противників влади, ми ще минулого року мали зробити кардинальні висновки та почати масштабне будівництво фортифікацій по всій лінії фронту.
Натомість прихильники влади в контексті будівництва оборонних укріплень наголошують на тому, що будувати фортифікації на кордоні з ворожою країною, перебуваючи під постійними обстрілами, нереально. І військове керівництво й так зробило все можливе і неможливе, щоб хоча б якісь укріплення побудувати. Водночас акцентують увагу на наявності потужних оборонних фортифікацій на кілька кілометрів південніше від кордону, до яких ворог ще не добрався.
На мою думку, істина десь посередині. З одного боку, затримки та недостатній обсяг допомоги від міжнародних партнерів, помножений на кратну військову перевагу ворога, не міг не вплинути на характер бойових дій на півночі Харківщини. З іншого боку очевидно, що на ситуацію негативно впливають і певні адміністративно-управлінські прорахунки: і запізніле рішення будувати фортифікації (пов’язане з очікуванням швидкої перемоги в результаті контрнаступу 2023 року), і корупція, яка знижує наш оборонний потенціал, і певні помилки в організації оборони власне на півночі Харківщини тощо. Про справедливість останнього, до речі, опосередковано свідчить рішення Головнокомандувача ЗСУ О. Сирського про звільнення (внаслідок територіальних успіхів росіян) командувача Оперативно-тактичного угруповання військ «Харків».
Бойові дії на півночі Харківщини тривають, і давати їм кінцеву оцінку ще зарано. Навіть більше, почали з’являтися певні ознаки стабілізації ситуації. Зараз головне завдання українського суспільства — не панікувати, довіряти та посилювати допомогу нашим воїнам. Владі ж варто посилювати консолідацію суспільства й обороноздатність країни. Адже лише спільними зусиллями, у єдності, що базується на взаємній довірі, відвертості та прозорості, можна подолати цього вкрай небезпечного й могутнього ворога.
